Повернення Рейчел

Глава 18

Торговельний центр «Вайт-Маунтінс» випалював очі білим світлом і бив у вуха пронизливою музикою, що геть не бадьорила. Принаймні Бел. Із Рейчел, як завжди, важко було сказати щось напевне.

Джеймс тримав камеру на плечі, а Саба несла над ними мікрофон, силкуючись втримати його рівно в такому швидкому темпі. Ремзі ішов поруч із камерою, одразу за кадром, а Еш волочився десь позаду, нагадуючи щось цитрусове, у своїй жовтій плямистій сорочці, заправленій у помаранчеві штани.

Рейчел ішла швидким кроком, створюючи для всіх незручності, — здавалося, наче вона втікає від камери. Бел не відставала від неї, тримаючись пліч-о-пліч, але не надто близько, іноді обганяла Рейчел, наче вони мчали наввипередки до якоїсь невідомої цілі.

— Отже, Рейчел, — обережно почав Ремзі. — Що ти відчуваєш, повернувшись сюди? Адже це тут ви зникли перший раз більше шістнадцяти років тому.

— Є деякі речі, які мені заборонено обговорювати, — сказала Рейчел. — У зв’язку з відкритим кримінальним розслідуванням, — вона навіть не озирнулася, щоб сказати це, не показала свого обличчя на камеру.

— Авжеж, я розумію, — Ремзі шанобливо кивнув. Вони вже обговорювали це, коли він намагався щось дізнатися дорогою сюди. Бел тоді сиділа на передньому сидінні поруч із ним, а Рейчел лишилася на самоті ззаду, роздивляючись світ за вікном й усміхаючись щоразу, коли вони проминали якусь дитину чи собаку на вулиці.

Ремзі спробував ще раз:

— Чи дивно вам знову бути в місці, яке відіграло таку важливу роль у таємниці вашого зникнення?

Цього разу Рейчел повернулася і навіть розщедрилася на усмішку для камери.

— Я залюбки обговорю це з вами якось іншим разом, — сказала вона по-доброму. — Можливо, навіть завтра, коли Анна піде в школу.

Здавалося, Ремзі на мить спантеличило це ім’я. Що ж, він був такий не один. Ну хіба так складно просто взяти другу частину імені, а не першу?

— А сьогодні, — продовжила Рейчел, розтягуючи усмішку ширше, — я просто хотіла б походити по магазинах із донькою. Я так давно цього чекала.

— Авжеж, — відступив Ремзі. — Із цієї миті нас буде видно, але не чутно. Обіцяю. Просто вдайте, що нас тут немає.

— Так і зроблю, — сказала Рейчел досі по-доброму, хоча це було не так. Власне, це нагадувало одну з завуальованих шпильок Бел. Губи Ремзі ледь помітно здригнулися, наче він подумав те саме. Ні, не треба цього, вони нітрохи не схожі.

У понеділок по обіді людей у торговельному центрі було небагато — лише поодинокі батьки з дитячими візочками. Та всі погляди липнули до них, і Бел було цікаво, скільки грошей вона зібрала б, якби брала по п’ять баксів за кожен. Щойно хтось упізнавав

ту саму

Рейчел Прайс із ранкових новин, довкола здіймалися бджолиним гулом перешіптування. Погляньте: вона воскресла і тепер заходить в «Ейч енд Ем» зі знімальною групою.

— Гаразд, — сказала Рейчел, зачепивши рукою Бел. — Мені справді треба тільки найнеобхідніші речі. Якесь взуття. Куртка. Кілька кофтинок, штани. Може, якась спідниця, — вона закліпала, зненацька зашарівшись і зніяковівши — Допоможеш мені обрати? Я буду вдячна за погляд збоку. Щось талії всюди вищі, ніж я пригадую.

— Звісно, — сказала Бел. Схоже, Рейчел не покинула думки лишитися з нею наодинці. — Які кольори тобі подобаються?

— О, немає різниці, — сказала Рейчел медово-шовковисто. Цей тон не пасував до її очей. — Ну, крім червоного, хіба що.

Обидві явно подумали про те саме: про ту червону кофтинку, в якій Рейчел зникла, в якій її спіймали камери спостереження в цьому самому місці і яку вона була змушена заносити до дірок впродовж останніх шістнадцяти років. Якщо, звісно, усе це правда. В її історії вже прозирали щонайменше дві білі нитки.

— Гаразд, тоді без червоного, — погодилась Бел.

Вона покрокувала вперед, рада, що буде зайнята і зможе не думати про клубок у животі. Рейчел і команда Ремзі ходили за Бел, мов каченята, петляючи між вішаками. Якась її частина хотіла відірватися від них, заховатися в якомусь одязі, як роблять діти зі своїми мамами, коли хочуть змусити їх запанікувати й довести свою любов, — принаймні так пояснювала цю поведінку Бел, в якої ніколи не було змоги втнути таке. А тепер вона була надто доросла для цього. До того ж, цей прийом не спрацює, бо Рейчел була значно майстернішою акторкою за Бел. І вони навіть не знали одна одну — що вже казати про любов.

Бел підібрала кілька непоганих блузок, кілька тонших кофтинок на вихід, чорні напівчобітки, прості білі кеди...

— Універсальна штука, — сказала вона, передаючи Рейчел кеди.

Штани в клітинку, яким позаздрив би, мабуть, навіть Еш. Коротесенький тренч нейтрального кольору...

— Пасує до всього, — сказала вона, віддаючи Рейчел плічка. — Під низ можна вдягнути щось довше — буде цікаво. Скоро літо, тож навряд чи тобі потрібне щось дуже тепле.

Рейчел голосно ковтнула слину. Очі зблиснули, наче вона збиралася розплакатися. Господи, той тренч був

не настільки

гарний.

Бежева мідіспідниця на ґудзиках зверху донизу. Довга чорна сукня-сорочка...

— Може бути як на будень, так і на свята, якщо додати прикраси, — Бел додала її до оберемку одягу, який зібрався в руках Рейчел.

Спортивні штани.

— Ну, знаєш, для дня лінощів удома.

На них Рейчел ніяк не відреагувала, тож Бел озирнулася, чи вона ще там. Рейчел стояла на місці і плакала, силкуючись вивільнити з-під одягу одну руку, щоб витерти сльози.

— Не подобається? — Бел ніяково переступила з ноги на ногу.

— Ні, все дуже гарне, дякую, — Рейчел нарешті дотягнулася до своєї щоки і стерла сльозу, що якраз котилася.

У Бел защеміло в животі — якось по-новому, не так гостро, як від знайомого клубка. Її обличчя стало м’якшим, і вона навіть спромоглася на пів усмішки.

Рейчел подарувала їй іншу половину, і на двох вийшла одна ціла.

— Я дуже тобі вдячна, Анно.

Знову Анна. І ні, той щем був усе-таки від клубка — він замлоїв упізнавано, щойно Бел звернула на нього увагу. Мабуть, Рейчел помітила зміну.

— Хочеш щось собі? — вона запитально подивилася на доньку. — Я бачила, як ти розглядала той зелений топ? Щось іще? І той комбінезон, — вона вказала підборіддям, не маючи вільних рук. — Як на мене, він дуже пасуватиме Картер.

— Мені нічого не треба, — відвернулася Бел.

Вони попрямували до примірочних, лишивши знімальну групу в залі. Заходити з такою кількістю одягу — в кожної в руках було по добрячому оберемку — було заборонено, але жінка біля примірочних заплющила на це очі. Можливо, вона впізнала