Повернення Рейчел

Бел стовбичила перед дверима. Вона залишилася наодинці з Рейчел.

За дверима почулися приглушені голоси.

— Чарлі! Ваша дружина вдома. Що ви відчуваєте?

— Як почувається Рейчел? Як вплинуло на сім’ю її несподіване повернення?

— Що ви відчуваєте тепер, коли, нарешті, вас не підозрюють у вбивстві дружини? Мабуть, для вас це велике полегшення?

— Як ви можете прокоментувати...

Грюк.

Голоси потонули в гурчанні двигуна татового позашляховика.

«Чарлі! Чарлі Прайс!» — власне ім’я гналося за ним під’їзною доріжкою.

Після його від’їзду запала дивна тиша, густа і спінена. Бел нарешті повернулася у вітальню, уникаючи погляду Рейчел, і втупилася в екран телевізора, де ведуча новин анонсувала черговий повтор запису пресконференції. На екрані пашів червоний рядок із написом

«Термінові новини»,

а знизу:

«Рейчел Прайс, яку досі вважали мертвою, з’являється після 16 років зникнення».

Бел і сама була однією з тих, хто так

вважав.

Рейчел вимкнула телевізор, навіть не спитавши Бел, і взяла зі столу татову кредитку.

— Гей, — всміхнулася вона до доньки. — Якщо не маєш настрою грати в гру, можемо поїхати по магазинах.

Бел витріщилася на неї.

— Га?

— Тільки ти і я. Поїдемо в торговельний центр, — Рейчел помахала карткою майже як віялом. — Це ж так мами проводять час із доньками? Ходять по магазинах? А потім влаштовують модні покази у вітальні? Гадаю, це одна з тих речей, які ми можемо надолужити. Принаймні спробувати. Тобі теж щось купимо, звісно. Може, тобі потрібна нова куртка? — Рейчел заховала кредитку в кишеню, чекаючи на відповідь.

Бел завагалася, втиснувшись у спинку дивана, і відчайдушно намагалася вигадати причину нікуди не їхати.

— А тобі можна? — запитала Бел. — Новини щойно розлетілися. Поліція тільки починає розслідування, той чоловік десь на свободі. Тобі можна виходити?

Рейчел не сподобалося запитання — Бел бачила це з виразу її очей. Що ж, схоже, її все ж таки можна навчитися читати.

— Я не виходила з будинку п’ятнадцять років, Анно, — сказала вона м’яко, і її голос сумно стишився. — Я більше нічому не дозволю стримувати мене. Ходімо. Буде весело, обіцяю.

Усередині Бел знову щось обірвалося. Мозок усвідомив це пізніше, бо був у той момент надто зациклений на хибному імені. Та вже за секунду вловив другу помилку.

— Шістнадцять років, — поправила Бел.

Рейчел замовкла, її обличчя видовжилося.

— Я ж так і сказала, хіба ні?

— Ти сказала п’ятнадцять.

Рейчел примружилась, а тоді похитала головою. Її обличчя було прісне і закрите.

— Невже? Вибач. Авжеж, я мала сказати шістнадцять.

Авжеж, мала, але не сказала. Ще одна невинна обмовка, як тоді, з двигуном. Але ж дві обмовки — це вже закономірність, хіба ні? Може, це так на поверхні з’являється правда? Авжеж, це могло бути помилкою: Рейчел уже казала, що втратила лік часу в тому підвалі. Це має бути помилкою, бо якщо ні, то лишається тільки одне пояснення: Рейчел бреше, і вона взагалі не була в полоні. А це ж неможливо, правда? Це просто обмовка, хай навіть уже друга за два дні. І чому це завжди трапляється, коли їх ніхто більше не чує?

— Що скажеш? — запитала Рейчел, вивчаючи Бел так само уважно, як Бел вивчала її.

— Не знаю, — відказала та, обережно добираючи слова. — Це татові гроші. Зараз у нас із цим трохи скрутно, тож не певна, що варто отак іти й розкидатися ними.

Усмішка врізалася в щоки Рейчел — порожня, як і її погляд.

— Аннабель, люба, тобі не варто цим перейматися. Лише найнеобхідніше, — підморгнула вона. — До того ж, йому явно платять за ту документалку про мене.

Рейчел мала рацію, але ті гроші були для дідуся.

У Бел закінчувалися виправдання. Рейчел майстерно відбивала усі.

— У нас немає машини, — Бел спробувала ще раз.

— Не проблема. Сядемо в автобус до Берліна. Або ж візьмемо таксі.

Ну, ось, це був весь її арсенал. Шах і мат, перемога за Рейчел. Отже, сьогодні вони з Рейчел ходитимуть по магазинах, хіба що Бел вдасться якось невимушено зламати ногу — собі чи Рейчел — в наступні кілька хвилин. Авжеж, вони будуть у натовпі, та Бел однаково буде з нею наодинці.

Стривайте! У Бел з’явилася ще одна ідея.

— Я знаю. — Загнана в кут, вона завжди випускала кігті. — Треба запросити ту знімальну групу.

Рейчел відступила на крок.

— С-справді? — запитала вона. — Ти б цього хотіла?

— Авжеж, — Бел обтрусила джинси на колінах. — Вони будуть у захваті, якщо вдасться зняти тебе в «Вайт-Маунтінс» — місці, де ти... тобто ми вперше зникли. Вони обожнюють такі штуки. Всілякі мистецькі прийомчики. — Настала її черга підморгнути, так само силувано, як це робила Рейчел. — А ще в нас буде запис нашої першої спільної прогулянки. На пам’ять. Спогади — штука недовговічна, — Бел широко всміхнулася.

— О, т-так, — затнулася Рейчел. — Якщо ти справді цього хочеш. Я просто подумала, що ми могли б побути удво...

— Чудово, тоді я телефоную Ремзі, — Бел схопила телефон. — Він аж пищатиме від щастя, присягаюся.

Бел взялася шукати його ім’я в переліку контактів, відходячи від Рейчел і ховаючись на кухні.

Ремзі взяв слухавку вже після третього гудка.

— Бел?

— Привіт, Ремзі, — сказала вона бадьоро.

— Щось сталося?

— Нічого, просто хотіла поговорити.

— Бел? — Її ім’я викотилося з його рота якось незграбно — він явно бачив її наскрізь.

— У мене є ідея, — прощебетала вона так, щоб її голос було чутно у вітальні. — Ми з Рейчел їдемо в торговельний центр «Вайт-Маунтінс» — їй потрібні деякі речі. Може, ви приїхали б до нас? Трохи познімали? Ваші улюблені мистецькі штуки.

Ремзі дихнув у слухавку.

— Серйозно?

— Ага.

— Це гарна ідея, Бел, і я вдячний за запрошення, справді. Але невже ти не хочеш провести час із мамою? Вона вдома тільки дві доби.

— Ні, все гаразд, — жваво заперечила Бел.

Ремзі на мить замовк, і його подих у слухавці став ще гучнішим і напруженішим.

— Ти впевнена? — сам він аж ніяк не був упевнений.

— Впевнена. Скажіть Ешу вдягнути щось нормальне — ми не хочемо привертати увагу.

Ремзі шморгнув носом, внюхавши її сарказм.

— Власне, ми зараз на твоїй вулиці — знімаємо журналістів під будинком.

— Чудово, — озвалась Бел. — Отже, чекаю вас за тридцять секунд.

Вона кинула слухавку, не дослухавши Ремзі, який намагався ще щось сказати. Відтак зазирнула у вітальню й показала Рейчел великий палець.

— Зараз зайдуть, — сказала вона.