Повернення Рейчел

Глава 17

Світ про це довідався в понеділок, ще до обіду.

Рейчел Прайс повернулася, і тепер сиділа перед настільним мікрофоном, націленим їй в обличчя, вдягнена в довгу чорну в’язану сукню Бел. Обабіч неї посадили Бел і Чарлі. З обох боків рядок замикали начальник відділку Дейв Вінтер і хтось із ФБР.

Пресконференцію саме повторювали в новинах — уже втретє на цьому каналі. Бел дивилася на себе і почувалася зрадженою власним обличчям і камерами, які робили її ще більше схожою на Рейчел.

— Підозрюваний досі на свободі, — сказав Дейв, у загальних рисах описавши його зі слів Рейчел. На екрані показали фоторобот — пересічне обличчя, яке могло належати будь-кому. — Якщо ви маєте будь-яку інформацію, що може допомогти в розслідуванні, будь ласка, зателефонуйте за номером на екрані.

Чарлі та Бел не промовили жодного слова, хоча перед ними теж поставили мікрофони. Це був лише реквізит — декорації для сценки про повну сім’ю. Щасливу, але не цілковито, як сказав Дейв. Мовляв, кінцівку можна буде назвати щасливою лише тоді, коли спіймають винного.

Рейчел дали слово аж в кінці.

— Я дуже рада бути в безпеці й знову бачити свою доньку та чоловіка. Дуже прошу поважати наш спокій, поки ми призвичаюємося до нормального життя.

Нормальне

життя — який цікавий вибір слова. Життя

вже

було нормальне до того, як вона повернулася. Це вона вибила його зі звичного ритму.

— Пресконференцію закінчено. Ми поки не готові відповідати на запитання, дякуємо, до зустрічі.

Вони вислизнули з кімнати під голодне мурмотіння журналістів та спалахи камер, що кидалися блискавками в очі.

— Ось, — Рейчел зненацька нависла над Бел — та аж здригнулася. У її руці була тарілка з бутербродом. Бел обережно взяла його, щоб ненароком не торкнутися руки Рейчел. Розрізаний трикутничком хліб, сир, буженина і солоний огірок. Рейчел сіла на диван біля Бел. Вона вже перевдягнулася у старі джинси й футболку, яку знайшов для неї тато, — усе завелике на неї. — Ти казала, що це твої улюблені бутерброди, адже так, Анно?

Вона й справді казала таке вчора, але не чекала, що це використають проти неї. Невже Рейчел і справді думала, що отак знову зможе стати мамою Бел? Зарано вона почала поводитися буденно й докладала до цього забагато зусиль, тож усе це здавалося якимось неправильним. Майже моторошним, якщо по правді.

— Дякую, — Бел подивилася на свій бутерброд, але апетит не з’явився. Відкусити його — означало б поразку, але Бел довелося піти на це. Рейчел сиділа поруч, дивилася, чекала.

Бел відкусила кутик і прожувала.

— Супер, дякую.

Рейчел переможно всміхнулася.

Саме тоді у вітальню зайшов Чарлі. Він ковзнув поглядом по кімнаті й спинився на тарілці в руках Бел: йому Рейчел бутерброд не зробила. Чарлі вже одягнув робочу куртку і крутив на пальці ключі від свого позашляховика. О ні!

— Ти їдеш? — запитала Бел. Вона завжди це запитувала, коли бачила його з ключами, — то був один із їхніх ритуалів. Але цього разу вона запитувала серйозно.

— Мушу повертатися на роботу, мала. Я обіцяв Ґейбу.

Невже не можна було взяти вихідний? Бел не збиралася в школу — уже запізно. Та й це було б жахливо. Вона уявляла, як всі витріщатимуться на неї після перегляду ранкових новин.

— Невже він не зрозуміє? — запитала Бел, відчуваючи, як паніка стискається клубком у її животі. Вона дасть йому шанс передумати, лишитися з нею.

— Я повернуся на вечерю.

Бел глянула на свій телефон. Була тільки друга — до вечері ще годин п’ять. Невже він справді залишить її тут, наодинці з Рейчел?

— Тату?

Може, варто все ж піти в школу, хай навіть лишився тільки один урок. Що гірше: терпіти на собі чужі погляди чи бути тут?

Десь надворі стукнули дверцята машини, і Бел нашорошилася. Чарлі теж це почув і підійшов до вікна, легенько відсунувши мереживну фіранку, щоб визирнути на подвір’я.

— Чудово, — пробурмотів він, відпускаючи фіранку, й завмер за нею.

— Що сталося? — Рейчел випередила Бел.

— Фургончик «Фокс Ньюс», — сказав Чарлі. — «Сі-Ен-Ен» теж тут. Почалось. Він витер ніс рукавом. — Хай вікна лишаються заштореними. Не давайте їм нічого.

Бел кивнула. Рейчел — ні.

— Може, винести їм чогось? — запитала вона. — Кави? Їм же тут увесь день стояти.

— Краще взагалі з ними не контактувати, — сказав Чарлі, не дивлячись на неї. — У нас уже є досвід, Рейчел.

— А я й не кажу, що немає, — промовила вона.

Бел проковтнула клубок у горлі.

Ну, ось, вони знову за волосинку від міни. Тато ж не залишить її тут, правда?

— О, Чарлі, — раптом сказала Рейчел, змусивши його зупинитися. Хрипота вже майже зникла з її голосу — тепер він був майже нормальним, що в якомусь сенсі було ще гірше, бо тепер вона вкрала в Бел ще й голос. — Можеш залишити свою кредитку?

Чарлі тримав руки в кишенях і витріщався на неї.

— Я вдома вже два дні, — пояснила вона, підводячись із дивана, і зробила твердий крок уперед на хисткому ґрунті. — Мені потрібні деякі речі. Телефон. Одяг, щоб я більше не смикала Аннабель. Я поки не маю доступу до своїх рахунків. Навіть не знаю, чи там ще щось є.

— Гаразд, — нервово ковтнув Чарлі. — Авжеж, без проблем, — він вийняв з кишені джинсів гаманець. — Ось, — підійшов, з легеньким ляскотом поклав кредитку на журнальний столик і одразу ж відступив, наче ретирувався мінним полем.

Сторожко зиркнув на них обох, застібаючи куртку.

— Ми впораємося, правда ж? — сказала Рейчел, усміхаючись до Бел надто солодко й надто нещиро, від чого клубок у її животі наїжачився. — Я рада, що ми побудемо вдвох. Подивимось якийсь фільм. Приготуємо вечерю. Пограємо в настільну гру. Я відкрита до будь-яких побажань, Аннабель.

У Бел було побажання: щоб тато лишився і не залишав її тут. Можна, звичайно, забарикадуватися в кімнаті, поза межами досяжності Рейчел. Два побажання.

— Тату, — Бел вийшла за ним у коридор, але він уже був біля дверей і тягнувся до клямки. — Тату, зачекай.

Їй хотілося розплакатися. Бел майже ніколи не плакала, але могла б порушити це правило зараз, аби тільки переконати його лишитися.

— У нас лишилася «Монополія»? — запитала Рейчел за її спиною.

Тато відчинив двері.

— Побачимось увечері, — сказав він, не озираючись, цілковито ігноруючи палючий погляд Бел, яким вона намагалася прикувати його до місця.

— А як щодо шахів? — продовжувала Рейчел, гадки не маючи, яка буря вирує всередині Бел.

Вхідні двері клацнули зачиняючись, забрали в неї тата й опечатали будинок.