Повернення Рейчел

— О, мені так шкода, — Рейчел поставила горня на стіл, стукнувши ним, і на обличчя Санти вихлюпнулося трохи кави, наче він заплакав коричневими сльозами. — Це жахливо. А як мої батьки? О, я ж маю їм зателефонувати, — Рейчел підхопилася зі стільця, наче збиралася зробити це просто зараз.

— Рейчел, — ледь вимовив Чарлі. І продовжив, не повертаючись до неї: — Твій тато помер чотири роки тому. Рак. Мені шкода.

Рейчел важко опустилася на стілець, і її усмішка сповзла з обличчя, покидаючи м’яз за м’язом.

— Мені дуже шкода, — повторив Чарлі так, наче смерть дідуся була його провиною.

Тоді Рейчел пішла

помити руки перед сніданком.

Її не було аж шість хвилин, а повернулася — з розчервонілими очима. Яйця, бекон і тости вже чекали на столі.

— Дейв Вінтер телефонував, — сказав Чарлі, розламуючи смужку бекону надвоє. — Начальник відділку, — пояснив він, прочитавши спантеличення в очах Рейчел. Вочевидь, йому це вдавалося значно краще, ніж Бел. — Вони зайдуть до нас по обіді, щоб обговорити подробиці завтрашньої пресконференції. І навідати тебе, звісно. Хочуть записати тебе до психіатра.

Рейчел кивнула відсторонено.

Розжувала свою яєчню, а тоді запитала:

— Ти добре його знаєш? Начальника відділку?

— Перетиналися не раз, — відповів Чарлі, кашлянувши, щоб ковтнути сухий бекон. — Він арештував мене за твоє вбивство, Рейчел, — додав він, втупивши очі в тарілку.

— Ясно, — озвалась Рейчел так само ніяково, колупаючи виделкою яєчню. Отже, перерва — Рейчел знадобиться час, щоб набратися відваги на решту запитань. Усюди вичікували міни — розтули рота, і вони почнуть вибухати. Мертві батьки, помилкові арешти, кузини, про яких вона навіть не знає.

А тоді у Чарлі задзвонив телефон — агресивно завібрував на стільниці й урятував їх усіх від напруженої тиші. Чарлі глянув на екран і збив виклик із незворушним обличчям.

Тоді задзижчав телефон на колінах у Бел. Вона зиркнула на екран —

Ремзі Лі —

і лишила його дзижчати до кінця.

— Зателефонуйте їм, — сказала Рейчел, зашпортуючись поглядом об прямокутний пристрій на столі перед Чарлі, наче вперше побачила смартфон і зрозуміла, що це таке. — Джеффу і Шеррі, тобто. Запросіть їх до нас. Я б хотіла їх побачити, познайомитися з їхньою донькою. Вони мають право знати про мене до того, як довідається весь світ, а не з завтрашньої пресконференції. Зателефонуй Джеффу, Чарлі.

— Добре.

Рейчел явно говорила не саме про цю мить, — Чарлі навіть не закінчив снідати, — але він узяв телефон зі столу і вийшов із кухні, зникнувши на другому поверсі, наче весь цей час чекав нагоди втекти. Наче йому було нестерпно сидіти тут, у повній сім’ї Бел встала, щоб прибрати зі столу і собі втекти, намагаючись не думати ні про що, крім низького гудіння татового голосу нагорі.

Стукіт у двері. Непевний. Водночас серйозний і якийсь дитячий — п’ять швидких ударів, згрупованих у якомусь ритмі. Це дядько Джефф, який не вміє читати атмосферу навіть сидячи з усіма, а стоячи за дверима — тим паче.

Тато вже повідомив йому новини по телефону — Бел чула, як він повторював одне й те ж, аж поки Джефф не повірив. Вони троє знали, чого чекати. Та коли Бел прочинила двері й вони побачили за нею Рейчел, що досі була вдягнена у свою смугасту піжаму, пороззявляли роти, наче ніхто їх не попереджав.

— О господи! — зойкнула Шеррі. Цей зойк був чимось середнім між шепотом і виском. Її очі бігали між Бел і Рейчел. — О господи! — Оце вже був справжній виск. Тітка проштовхнулася повз Бел і схопила Рейчел в обійми. Та відповіла їй із не меншим ентузіазмом. — О господи! — Шеррі відійшла від Рейчел на відстань витягнутих рук, щоб обдивитися її з ніг до голови, і провела рукою по коротко обрубаному волоссі. На обличчі Рейчел ясніла та сама усмішка, а в очах бриніли сльози. — Рейчел, люба. Я не вірю, що ти жива, — заплакала Шеррі. — Ми думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Я не вірю, що ти справді тут, кицю. Це наче не насправді.

Шеррі знову міцно обійняла Рейчел і захлипала у неї на плечі, струсонувши їх обох тектонічними поштовхами.

— Ми так за тобою сумували, — продовжувала Шеррі. — Боже, та це справжнє диво!

— Посунься, Шер, — сказав Джефф, заходячи в дім. — Дай і мені подивитися на неї.

Рейчел ступила вбік, щоб опинитися в полі його зору. Сльози текли їй по щоках і потрапляли між розтягнуті в усмішці губи.

— Привіт, Джеффе, — кавкнула вона, але очима вже дивилася кудись позад нього — на Картер, яка тепер стояла пліч-о-пліч із Бел. Картер стиснула руку Бел, і та відповіла їй тим самим. Часто їм не потрібно було навіть говорити — власна таємна мова говорила все замість них.

— Іди сюди, — Джефф розвів руки, мов сердитий краб, і схопив Рейчел в обійми. — Не вірю, що ти справді тут. Минуло стільки часу. Ми завжди сподівалися, але я ніколи не думав... — він відступив від неї. — Як же добре, що ти знову вдома, Рейч.

— І я рада бути вдома, — відказала та, все ще поглядаючи в бік дверей, де в проміннях сонця стояли Бел і Картер.

Джефф простежив за її поглядом.

— О, Рейчел, це наша донька Кар...

— Картер, — закінчила за нього Рейчел і кивнула — майже вклонилася. — Бел уже розповіла мені про тебе.

— Привіт, тітко Рейчел, — Картер ступила вперед, ніяково махаючи рукою. — Приємно познайомитися.

Рейчел теж ступила назустріч, і вони зустрілися на пів-дорозі, схилилися одна до одної й обійнялися, складаючись, мов шматочки пазла.

— І я рада нарешті з тобою познайомитися, сонечко, — очі Рейчел волого мерехтіли.

Сонечко.

Бел вона так не називала — навіть імені ще не осилила. До речі, обіймати доньку вона теж не квапилася. Та й Чарлі теж — власного чоловіка. Людей, яких вона мала б любити найбільше. А от на Шеррі, Джеффа і Картер з порогу посипалися обійми, усмішки і

сонечка.

— Дуже рада вас бачити, — сказала Рейчел, обдаровуючи Картер ще однією усмішкою, і в животі Бел знову шпигонуло. Це були не ревнощі — авжеж, ні. Це було щось інше — якийсь побічний ефект загальної неправильності цієї ситуації, неправильності самої Рейчел і того, що вона казала й робила. Щось тут не так, навіть якщо тату й хочеться їй вірити.

— Коли в тебе день народження, Картер?

— Десятого липня, — відповіла та, досі стоячи небезпечно близько біля Рейчел. Якась частина Бел хотіла смикнути її до себе, захистити від погляду цієї жінки.

Та кивнула:

— Отже, Шеррі, ти була вагітна, коли мене викрали?

— Так. Просто ще не було видно.