Повернення Рейчел

* * *

Зрештою настав ранок, торкаючи небо і її вікно жовтуватою лапою. Бел ховалася у своїй кімнаті. Це була її фортеця, хай і не дуже добре захищена й оточена зусібіч Рейчел Прайс. Вона могла бути будь-де; та постать, що мала вигляд її матері, могла зринути будь-коли, підкрастися звідки не чекала й окупувати будинок повністю, хоча Бел жила в ньому довше.

Дівчина чекала, притуливши вухо до дверей. Знизу долинали кроки й тарахкотіння посуду на кухні, але Бел не розуміла, хто це — тато чи Рейчел. У будь-якому разі, це була одна людина. Голосів чутно не було.

Раптове гупання вхідних дверей змусило Бел підскочити. Нові кроки — важчі — і шурхіт пакетів. Це, схоже, тато. Але де він був? Невже він залишив Бел саму вдома з Рейчел? Дякувати богові, вона не виходила з кімнати.

Почулися приглушені голоси.

Бел випросталася, і в животі забурчало.

Тепер унизу є тато, а тому там безпечно. Принаймні безпечніше, ніж було.

Бел відчинила двері своєї кімнати і спустилася по сходах.

Чарлі наполовину зник у холодильнику, розпаковуючи пакет із продуктами.

Рейчел стояла біля стільниці і побачила Бел першою, наче весь цей час пильнувала її, не зводячи очей із входу на кухню.

— О, доброго ранку, — сказала вона, сяючи найширшою у світі усмішкою. — Саме збиралася нести тобі сніданок. Я зварила каву, Анно, — вона ступила крок вперед, підіймаючи в руці горня. — Даруй, Бел. Ніяк не звикну.

Бел навіть не поворухнулася, щоб узяти чашку.

— Н-не любиш каву? — Рейчел теж завагалася, і її усмішка зів’яла. — Пробач. Я не знала. Але я вчитимусь. Я все вивчу.

Тато багатозначно зиркнув на Бел. Деякий час усе буде дивним, пам’ятаєш?

Бел ступила пів кроку вперед, поступившись Рейчел на кілька сантиметрів.

— Ні, я люблю каву, — сказала вона.

Згасла усмішка з’явилась знову.

— З молоком, так? — Рейчел віддала горня, і її пальці знову торкнулися руки Бел, обпікши її холодом. Добре, що хоч обрізала ті довжелезні гострі нігті. Бел глянула на свою каву. — Забагато молока? Замало? Я все запам’ятаю, — повторила Рейчел, не відступивши, як треба було 6 зробити, а займаючи натомість частину особистого простору Бел.

— Бездоганно, — сказала Бел, відсьорбнувши кави, і скористалася нагодою втекти за стіл.

Рейчел просяяла.

— Хочеш чогось іще? Помаранчевого соку? Любиш сік?

— Кави досить, — загуділа Бел у чашку.

— Я снідатиму яєчнею з беконом, — Чарлі нарешті вигулькнув із холодильника, зминаючи в руці порожній пакет.

То ось де він був — купував продукти, а не просто втік із дому, покинувши Бел саму.

Він заторохтів сковорідками й каструлями, заметушився біля плити. Вийняв дві тарілки, подумав, витягнув третю, і виклав усі рядком на стільниці. Рейчел всілася на сусід ній стілець, гріючи в руках свою каву, налиту в чашку зі Сантою. Татову улюблену.

— Бел, — заговорив Чарлі, вибиваючи яйця в мірну чашку. — Ти вчора цокнула тарілку, завантажуючи посудомийку.

Невже? Бел цього не пригадувала, проте вона тоді не стежила за руками, надто зосереджена була на власних вухах, тобто на голосах батьків у сусідній кімнаті. Мабуть, одна з тарілок якось вислизнула з її пальців.

— Пробач. Я не помітила.

— Нічого страшного, мала. Просто кажу, — він усміхнувся їй, викладаючи бекон на пательню один біля одного.

— Отже, Ан...набель, — сказала Рейчел голосно, вчасно схаменувшись, тож ім’я Бел розділилося на дві негарні частини. — Ти скоро закінчуєш школу? Це Ґоргемська старша? Як там твій середній бал? Уже подавала заявку в коледж?

Її очі вп’ялися в Бел.

Вона кліпнула, відганяючи від себе той настирливий погляд, і втупилась у свою каву.

— Так, Ґоргемська старша. Середній бал у порядку. — Бо «в порядку» звучало краще, ніж «стабільно посередньо», як описав це директор Вілер. — 3 осені записалася на гуманітарні науки в громадському коледжі Вайт-Маунтінс. — Гарний вибір, який дозволяв їй лишитися вдома з татом, дотримавши невисловленої взаємної обіцянки: ніколи не покидати одне одного. От тільки тепер в домі, де лишиться Бел, буде ще й ця незнайомка.

— Чудово, — сказала Рейчел, ховаючи усмішку за Сантою на горняті. — Уже знаєш, чим хочеш займатися? У твоєму віці я не знала. І не любила, коли мене розпитували, тож пробач.

Чи можна проігнорувати це питання після такої ремарки, чи Бел усе ще мусить відповісти?

— Я не знаю, — улюблені безпечні і надійні слова знову виручили.

— Нічого страшного, в тебе ще купа часу дізнатися. А як щодо хобі? Може, любиш якийсь спорт?

— Та ні.

Рейчел кліпнула, і її усмішка стала ще більш натягнутою.

— То як ти розважаєшся?

Бел знизала плечима.

— Ну, здебільшого сиджу вдома.

— Друзі приходять?

Чому Рейчел завалює її цими запитаннями? У Чарлі вона не спитала ще нічого. Натомість взялася допитувати Бел, заганяти її то в один кут, то в інший. А коли дівчину заганяли в кут, вона показувала кігті. Щоправда, цього разу стрималася, доклавши море зусиль, бо не була готова до війни. Спершу треба з’ясувати достеменно, на чиєму боці Рейчел.

— Картер приходить, — сказала Бел.

Рейчел кивнула, і в її очах промайнув вдячний вираз.

— А Картер... це хто?..

Бел зовсім забула: вони з Рейчел не знайомі. Картер знала все про Рейчел, але не навпаки.

— Це моя кузина, — сказала Бел. — Донька Джеффа та Шеррі. Народилася за кілька місяців після того, як ти пішла.

Очі Рейчел округлилися. Мабуть, вона вловила слово, сказане Бел.

Пішла.

Рейчел приклала руку до грудей. На ній досі були дві каблучки: заручна і обручка. Отже, вона теж не знімала їх весь цей час.

— Як чудово. Я така рада за них — вони завжди так хотіли дитинку.

— Уже не дитинка, — зауважила Бел. — їй майже шістнадцять.

— Вони досі живуть у дев’ятнадцятому? — запитала Рейчел. — Джефф і Шеррі.

— Так, — цього разу відповів Чарлі.

— А як Патрик, Чарлі? — зненацька запитала Рейчел, примружившись. — Він досі?..

— Живий, так, — шморгнув носом Чарлі, помішуючи яйця на пательні. — Власне, сьогодні вранці до нього ходив. У нього було кілька інсультів — перший стався минулого літа. Розвинулася судинна деменція, тож він майже нічого не пам’ятає. Справи трохи кепські. Найняли йому доглядача.