Страница 38 из 154
— Добраніч, — Бел хотілося розреготатися з того, як вони гралися в сім’ю. З того, наскільки ненормальними видавалися такі нормальні речі.
Бел не могла заснути. Серце калатало, наче в бігунки, і лупило у вуха. Цікаво, чи дихала вже Рейчел Прайс тим повітрям, яке просочувалося з-під дверей кімнати Бел?
Востаннє, коли вона дивилася на годинник, була третя ночі. Світло вимкнули, але це не допомагало. Сон витанцьовував перед нею, але не давався до рук. Треба заснути. Поспати. Бо все ще існує імовірність того, що завтра вона прокинеться і виявить, що нічого цього насправді не було. Що вона просто впала на тому залізничному переїзді, вдарилася головою об колію і все це було лише маренням. Можливо, завтра Рейчел Прайс зникне, і все знову буде так, як було.
Але хай як про це мріяти, правдою воно не стане. Рейчел уже тут, і вона справжня, навіть якщо її історія вигадана. Дейв Вінтер сказав, що це обмовка. Тато вірив Рейчел або ж просто казав так. Але, може, він робить усе це тільки заради Бел. Для нього вона завжди була на першому місці. Може, він думає, що їй потрібна мама.
Але це не так. Їй не потрібен ніхто.
Бел хотіла взяти телефон, щоб глянути на час, та щойно підняла руку, почула в темряві тихенький тріск. Двері прочинилися, шурхаючи об товстий килим. Бел опустила руку й затамувала подих. У дверях темніла чорна постать, оточена сріблястим ореолом місячного сяйва.
Не тато.
Рейчел.
Бел щосили замружилася, вдаючи, що спить. Серце закалатало ще гучніше, вибиваючи ритм, що звучав як
не-без-пе-ка, не-без-пе-ка.
Живіт під ковдрою стиснувся, і в ньому знову заворушився вузол.
Бел почула, як Рейчел зайшла в кімнату. Відчула тихий вітерець її подиху.
Рейчел дивилася, як вона спить.
От тільки дівчина не спала.
«Іди геть, — подумала Бел, стуляючи повіки ще міцніше. — Будь ласка, просто йди геть» Подумки відбивала наступ. Виштовхувала Рейчел із кімнати.
Здається, спрацювало. За хвилину двері знову шурхнули й клацнули зачиняючись.
Бел розплющила одне око, видивляючись у темряві привида.
Але Рейчел уже зникла.