Повернення Рейчел

— Я щасливий, — сказав, ні, радше наполіг він. — Я щасливий, що вона жива і повернулась, як може бути інакше? Це моя дружина. Жінка, яку я кохав більше за все на світі. Просто... коли минає так багато часу, усе відчувається не так, як уявляєш. Ми всі приголомшені. Певний час усе буде дивно, мала, мені шкода. Але це не означає, що я не щасливий, чуєш? — Він пройшов повз Бел, торкнувши її пальцем під підборіддям. — У мене знову є мої дівчатка. Моя сім’я. — Тато глянув на годинник. — Двадцять перша. Я знаю, що вже пізно, але мені варто приготувати вечерю, так? Сьогодні ніхто з нас не їв як слід, — він кивнув на коридор, у бік ванної. — Як думаєш, що вона хотіла б з’їсти?

— Я не знаю. Я взагалі її не знаю, — сказала Бел. Їй досі щеміло. Можливо, це вона помилилася, а не Рейчел? Можливо, вона неуважно слухала. До того ж, вона забудькувата. Тато каже, що певний час усе буде дивно, мабуть, це стосується також і Бел. Сказати, що вона почувалася дивно, — це нічого не сказати.

— Піца, — кивнув тато, погоджуючись із самим собою. — Замовлю піцу. Якщо це не поважна причина замовити їжу, тоді я не знаю...

Він не закінчив речення і вийшов у коридор саме тоді, коли верескнув перемикач, і шум води зупинився.

Вони розташувалися у вітальні. Тато завчасу зайняв крісло — це було його місце, — тож Рейчел і Бел сіли з країв дивана. Бел випростала ноги, краєм ока пильнуючи за кожним здриганням м’якого сидіння, за кожним рухом.

Тепер, коли Рейчел була чиста й більш схожа на себе, бачити її було ще дивніше. Поруч із ними була Рейчел Прайс із родинних відео, пошукових листівок і газет. Обличчя химерної таємниці, що дивним чином розплуталася. Сорокатрирічна версія двадцятисемирічної зниклої безвісти жінки. Тепер на ній була стара синя піжама в смужку. Її щоки досі пашіли після гарячого душу, а шкіра була чиста й біла, з рожевими пасмугами там, де вона терла її особливо ретельно. Босі ноги, поранені, в мозолях, були зігнуті в колінах і закладені на диван. Вологе волосся зачесане вгору, так, що видно родимку. Тепер вона пахла кокосом і алое, і це було чи не найдивніше, бо той запах завжди належав Бел.

Рейчел схилилася взяти ще один шматок піци з коробки і поклала його собі в тарілку. Але їсти почала не одразу, натомість прикипіла поглядом у телевізор — мерехтливе відображення танцювало в її очах.

Вона помітила, що Бел дивиться на неї. Її обличчя розтягнулося в усмішці, помережавши кутики очей зморшками, а щоки дивними брижами. Підборіддя загострилося так само, як у Бел — Рейчел вкрала це в неї. Здавалося, вона щаслива знову бути вдома. Бел спробувала всміхнутися у відповідь.

— Я позичила твою щітку для волосся, Анно, — сказала Рейчел. — Даруй, Аннабель... Бел. Сподіваюся, ти не проти.

Бел була не проти. Чого не можна було сказати про ім’я.

— Усе гаразд, — сказала дівчина, запихаючи в себе ще один шмат піци, щоб не говорити.

— Ого, — протягла Рейчел, знову повернувшись до телевізора. — Яка графіка. Майже як справжній дракон. Чи, ну, ви розумієте...

Але ніхто не розумів і ніхто не сказав нічого, аж поки Чарлі не прокашлявся.

— У тебе в підвалі був телевізор? — запитав він у дракона на екрані.

Замість відповіді Рейчел похитала головою, змусивши його все-таки глянути на неї.

— Не було, — вона відкусила трохи піци й продовжила говорити з повним ротом. — І книжок теж. Але він давав мені папір і ручки. Я малювала. Зрештою почало непогано вдаватися. Намагалася чимось себе зайняти. А ще писала історії. Багато історій. Про тебе, власне, — Рейчел повернулася до Бел. — Про вас обох. Про те, чим ви займаєтеся. Я намагалася уявляти нові сторінки вашого життя. Уявляти, яким було б наше життя, якби мене не викрали. Я писала їх і зберігала в себе, щоб прочитати за кілька місяців чи років. Звісно, я не Джейн Остін... — короткий, ретельно відміряний сміх. Хто взагалі сміється, розповідаючи про свою в’язницю? — Але в мене було якесь заняття. Допомагало не з’їхати з глузду.

Наступні кілька хвилин панувала тиша. Важка, майже нестерпна, від якої в Бел свербіла спина.

— Лишився один шматок, — сказала Бел, не звертаючись ні до кого конкретного, і потрусила коробку.

— Ні, дякую, Рейчел, — сказав Чарлі, не відводячи погляду з телевізора. — їж.

Її аж заціпило.

— Це була я, тату, — сказала Бел тихо.

— О, вибач, Бел, — він почервонів. — їж сама, я наївся.

Рейчел ніяк на це не відреагувала, хоча мала б щось подумати — просто не дозволила емоціям з’явитися на обличчі.

Дракон уже зник. Замість нього на екрані був чоловік, напевно, якийсь принц. Він притиснув до стіни темного підземелля жінку. Почав задирати їй сукню. Жінка благала відпустити її.

Чарлі схопив пульт і почав перемикати канали.

— Ось щось веселіше, — сказав він ніяково, спинившись на мультфільмі, персонажі якого лаялися більше за Бел.

Рейчел уважно вивчала Чарлі. Вираз її обличчя нарешті трохи змінився, але Бел і його не зуміла прочитати.

— Він мене не чіпав, — сказала вона, не звертаючись ні до кого конкретно. — Не в цьому сенсі. Поліція теж про це розпитувала. Іноді сідав на сходах і дивився на мене. Підходив лише щоб дати їжу або папір. Мені здається, йому просто подобалося утримувати мене в тому підвалі — ото й усе.

— Ясно, — сказав Чарлі за мить, бо як іще на це реагувати?

— Тож можна перемкнути назад на драконів, якщо хочете, — сказала Рейчел. — Усе гаразд.

— Та я думаю, що вже час спати, — Чарлі вимкнув телевізор, встав і незграбно потягнувся. — Нам усім треба добряче виспатися. В усіх був... насичений день. Бел, віднеси тарілки на кухню, будь ласка.

Рейчел пожувала щоку зсередини.

Бел нахилилася взяти тарілку, що стояла перед Рейчел, поставила її на свою, а згори — татову. Занесла посуд на кухню й завченими рухами завантажила його в посудомийку, зосередившись лише на звуках з вітальні.

Коли вона повернулася, Чарлі пояснював Рейчел, де вони тепер тримають склянки. Бел навіть не знала, що колись вони були в іншому місці.

— У шафці над мікрохвильовкою. Мені здалося, що це безпечніше місце для них. На випадок, якщо ти захочеш узяти собі води на ніч, абощо.

Рейчел теж підвелася.

— У тебе все є? — запитав її Чарлі. — Для сну?

— Так, у мене є все, що мені треба, — відказала жінка, але прозвучало це майже як погроза.

— Добре, — Чарлі видушив із себе вузьку розпачливу усмішку, силкуючись втримати її на обличчі довше секунди. — Що ж, тоді добраніч. П-побачимось уранці.

— Так, — Рейчел потерла очі смугастим рукавом. — На добраніч. Солодких снів, Аннабель.