Повернення Рейчел

Глава 15

Усі вони — Бел, тато і Рейчел — стовбичили у вітальні, й гадки не маючи, що сказати одне одному, що робити далі, як існувати далі. Кімната здавалася якоюсь незатишною.

Бел вдала, що її зненацька страшенно зацікавили власні нігті, і почала длубатися в них.

Тато заговорив першим, врятувавши їх усіх.

— Ем... хочеш піти в душ? — запитав він Рейчел.

Це питання не потребувало відповіді. Рейчел була вдягнена в завеликий на неї сірий спортивний костюм і капці, які дали їй у поліції, забравши одяг на дослідження. Але вона досі була страшенно брудна, і довкола неї купчилася хмара затхлого, гострого запаху — кров, піт, сеча зливалися воєдино.

Звичними були лише її руки — мабуть, вона помила їх після того, як криміналісти зробили знімки і взяли матеріал на дослідження. Медики також помили їй ноги і продезінфікували рани, пухирі й ту смужку обдертої шкіри на гомілці. До лікарні везти її не було потреби, сказали їм. Рейчел просто був потрібен відпочинок — якомога більше — і рясне пиття. Тож її відправили додому, давши пляшечку знеболювальних.

Якусь мить Рейчел просто мовчки дивилася на тата.

— Так, — сказала вона. Її голос досі був хрипким і глухим, мов темна ніч. — Мені дуже треба в душ.

— Ну, ти знаєш, де він, — сказав Чарлі, силкуючись говорити буденно. Він стовбичив так само ніяково, як і Бел, — лікті стриміли тими самими незграбними кутами. — Власне, це новий душ. Ми відремонтували ванну кілька років тому. У шафці є чисті рушники.

Рейчел кивнула, але з місця не зрушила.

Чому вона не йде?

— Там є класний шампунь, — підштовхнула її Бел. — Я кажу тату, що краще купувати.

Рейчел всміхнулася їй. Її зуби були в порядку — хай де вона була весь цей час, вона явно мала змогу їх чистити. Схоже, тато зауважив те саме.

— А під раковиною є запасні зубні щітки, — додав він. — Бери все, що потрібно.

— Візьму, — вона досі стояла на місці. — Одяг? Чи ви вже все моє повикидали? Гадаю, ви думали, що я мертва...

Чарлі почухав голову.

— У шафі мало щось лишитися. Я пошукаю.

Рейчел нічого на це не відповіла.

— Поки ти будеш у душі, я підготую для тебе вільну спальню, — продовжив Чарлі. — А одяг залишу в комоді. І втричі більше подушок — я пам’ятаю, що ти любиш так спати.

Рейчел знизала плечима.

— Будь-яка подушка згодиться. — Непряма згода на нове помешкання.

Усі діти наче засмучуються, коли таке відбувається, чи не так? Коли батьки сплять в різних спальнях. Але Бел не мала сил журитися цим, бо в ній досі дзижчала та сама тривога, вібруючи у животі двигуном, що міг бути або ввімкнений, або ні. Потрібно поговорити з татом. Наодинці.

— Гаразд, — зрештою сказала Рейчел, заховавши руки в задовгих рукавах. — Я ненадовго.

— Не квапся, часу вдосталь, — тато опустив голову, коли Рейчел проходила повз, наче не хотів зустрічатися з нею поглядом.

Її кроки затихли на сходах. Стукнули двері ванної, клацнув замок.

— Я приберу в її кімнаті, — татові руки набули якогось природнішого вигляду, і він стиснув плече Бел. — Сядь, посидь, мала. У тебе був довгий день.

Але Бел не могла сидіти — хіба недовго. За кілька хвилин вона піднялася на другий поверх за татом, минаючи звуки дощового лісу з ванної і пару, що просочувалася в коридор з-під дверей. Ляпання ніг об кахлі, хлюпання. І ще якийсь звук: вона що, мугикає? Від тієї мелодії, тихої, але безжурної, волосся на руках Бел стало дибки. Вона шугонула повз двері, наче звідти могло вискочити щось і схопити її.

— Тату? — прошепотіла Бел, зазираючи у вільну спальню, поруч з її кімнатою. Він саме вдягав пошивку на одну з трьох подушок для Рейчел. На краю ліжка лежав складений одяг: блакитні джинси, кілька футболок і светрів, смугаста піжама. Бел навіть не знала, що він зберіг якийсь її одяг.

— Тату? — засичала вона знову, намагаючись бути голоснішою за шум води з ванної.

— Га? Ти як, мала?

Яке дурне запитання. Але, мабуть, і це треба питати — щоб хоча б удавати нормальність, якої насправді більше ніколи не буде.

— А

ти

як? — запитала вона.

Він втупився в ліжко й розгладив брижі на візерунчастому покривалі.

— Усе гаразд, — сказав він, проте очей не підняв, щоб вони його не видали. — Просто... шокований. Усе наче не насправді. Наче я скоро прокинуся, і все це...

«Зникне», — подумки закінчила Бел. Рейчел знову зникне.

— До цього теж треба звикнути, — він підхопив із ліжка стосик складеного одягу й поклав його у верхню шухлядку порожнього комода. — Бел, у тебе знайдеться якась білизна, яку можна позичити мамі?

Бел закусила верхню губу.

— Даруй, — сказав тато.

— Тату, — повторила вона твердо, змушуючи глянути на неї. Вона не знала, скільки часу в них було. Рейчел не могла їх підслухати, але ванна була занадто близько. Краще говорити пошепки. — Тату. Думаєш... вона каже правду?

Він примружився і роздивлявся обличчя Бел, наче зазирав їй у душу.

— Про що це ти?

— Про те, що з нею сталося. Як вона зникла й повернулася.

Вираз його обличчя помітно змінився, рот округлився довкола несказаних слів. А тоді він мовив:

— Навіщо їй про таке брехати?

А ось це запитання не було дурне.

— Не знаю, — відказала Бел.

— Слухай, Бел. — Тато взяв доньку за плече лагідно, але впевнено. — Я думаю, вона пережила щось жахливе, щось незбагненне, тому нам важко в це повірити. — Його щока смикнулася — сумна примара усмішки. — Але в неї немає причин брехати, Бел, а в тебе немає причин їй не вірити.

А оце було боляче. Бел відійшла і спробувала опанувати себе. Вона думала, що тато на її боці. Він завжди був на її боці. І якщо він каже, що Рейчел говорить правду, то Бел доведеться повірити. Тоді чому ж їй так складно змусити себе до цього? Ота одна невідповідність душила її, і крізь неї було напрочуд важко пробитися.

Тато підійшов до тумбочки біля ліжка і відчинив шухлядку, щоб переконатися, що вона порожня. Змахнув рукавом шар пилу. Увімкнув невеличку жовту лампу, схожу на металевий гриб.

— Ти не радієш її поверненню, еге ж? — Бел не треба було навіть питати — вона зрозуміла це ще тієї миті, коли тато зайшов на кухню й побачив там Рейчел.