Повернення Рейчел

Глава 14

Перед нею лежав аркуш паперу. На ньому — по діагоналі покладена ручка. Роздрукований протокол допиту Бел.

— Якщо ти все перечитала і не маєш що додати, можеш підписати ось тут, унизу, — сказав Дейв Вінтер з іншого кінця кімнати для допитів. Свій кашкет він поклав на стіл, провів руками в поріділому волоссі, — так робив весь день, — явно нервова звичка. Якщо він нервує, то як, на його думку, почувається Бел?

— Де вона зараз? — Бел кинула оком на сторінку, де була занотована історія про те, як вона зустріла Рейчел Прайс, — усе дуже детально, похвилинно. Усе, що сталося кілька годин і ціле життя тому.

— Твоя мама? — Дейв знову сів за стіл. — Із федералами. Вони намагаються з’ясувати, чи утримували її в іншому штаті і чи слід вважати це федеральною справою. Далі — запитання з офісу генпрокурора.

Бел кивнула.

— Підпиши, коли будеш готова.

Може, варто сказати зараз? Якщо Бел буде тягнути з цим, то може втратити свій шанс. Але цей чоловік їй не друг — це він схопив її батька, він забрав його в неї. Не варто йому довіряти. Проте зараз вони в іншому світі, де все стало догори дриґом. Рейчел жива, Рейчел повернулася, усе постало в іншому світлі, союзи перевклалися, фігури на дошці перегрупувалися. Може, у цій колотнечі вони з начальником поліції опинилися на одному боці, хоч Бел і ненавиділа його всі ці роки.

А може, їй і не треба говорити про це прямо. Може, є інший спосіб.

— Вона справді йшла пішки від самого Ланкастера? — запитала Бел, силкуючись бути незворушною, наче йшлося про щось буденне. — Це ж годин вісім, правда?

Дейв присвиснув.

— Неблизька дорога. Рейчел — відважна жінка. Я розумію, чому вона не хотіла сідати в чужу машину після того, що пережила.

— Є якісь докази? — Бел ще трішки наблизилась.

— Докази чого?

— Того, що вона йшла пішки аж із Ланкастера, як говорила?

Якусь мить Дейв мовчки роздивлявся її. Бел кліпнула, будуючи барикади перед своїми очима.

— Ми ще не встигли переглянути записи з камер спостереження й підтвердити її історію. Але в різні поліційні відділки від ранку надходили дзвінки про брудну жінку, яка йшла трасою. Тож так. Вона йшла до вас пішки.

— А ви відрядили когось на ту дорогу, де її залишили? — Бел нахилилася трохи вперед. — Адже її має бути нескладно знайти. Там лежить сумка? Сумка для покупок, яку вдягнули їй на голову? Рейчел каже, що зняла її, тож вона має досі десь там лежати. — Якщо сумку знайдуть, це означатиме, що Рейчел каже правду, і та обмовка з двигуном — це лише обмовка. Бел просто потрібні були докази — для себе і для клубка в животі. — Ви знайшли сумку?

— Ще ні, — сказав Дейв. — Але ми зберемо і опрацюємо всі докази, не хвилюйся. Її одяг, те місце, де її залишили, перевіримо сліди протекторів. Отримаємо записи з камер спостереження і дорожніх камер — усе, що зможемо зібрати, щоб вистежити чоловіка, який її викрав. Щоб він постав перед правосуддям. Ми знайдемо його. Це моя робота. Не хвилюйся.

Бел хвилювалася не про це. Принаймні поки що. Наразі їй були потрібні докази того, що Рейчел каже правду, щоб сумніви нарешті припинили її гризти, розгодовуючи клубок у животі.

Бел опустила очі на аркуш паперу зі своїми свідченнями й провела по ньому пальцем. Чорнило вже висохло — палець лишився чистим.

— Я маю вам дещо сказати, — Бел не відривала погляду від власного пальця.

— І що ж?

— Просто дрібниця. Навряд чи вона щось означає.

Стілець скрипнув — мабуть, Дейв нахилився ближче.

— Була одна, — продовжила Бел, — невідповідність, гадаю... в історіях, які Рейчел розповіла мені і моєму тату. Це є в моїх свідченнях, не знаю, чи ви помітили.

Ніколи не треба розраховувати на те, що Дейв Вінтер щось помітив. Зрештою, за шістнадцять років він так і не помітив, що Чарлі Прайс не винуватий.

— Що ж це? — запитав він, примружуючи втомлені пересохлі очі.

— Двигун, — відказала Бел. — Рейчел сказала мені, що той чоловік не глушив двигуна, коли зупинився, щоб лишити її на тій дорозі. А згодом вона сказала тату, що чоловік зупинився і одразу вимкнув двигун. Це дрібниця, — вона удавано буденно знизала плечима. — Просто обмовка, правда ж?

— Так, авжеж, — Дейв знову відхилився, наче сказане Бел було не варте його уваги. — Твоя мама пережила справжнє пекло. Важко взагалі уявити щось гірше. Подумай про те, якою виснаженою вона була тієї миті. Які емоції переживала, коли вперше за шістнадцять років побачила свого чоловіка та доньку. І в тому потьмареному стані вона мусила пояснити все, що з нею сталося. Це поганий час для детальних свідчень. Авжеж, пригадуючи, люди помиляються. Зараз, коли вона трішечки відпочила й оговталась, ми взяли в неї детальні свідчення, не хвилюйся.

Чуєш? Тепер, коли хтось іще підтвердив твою теорію, час у неї повірити. Це обмовка, нічого серйозного.

— Я знаю, що тобі зараз нелегко, — Дейв спробував виявити дрібку доброти, неправильно потрактувавши її мовчання. — Ніхто з нас не міг цього передбачити. Ніхто. Тобі здається, це все не насправді. Але невдовзі ти звикнеш. Твої батьки знову разом. Нарешті щасливий кінець. І я знаю, що тобі страшно усвідомлювати, що чоловік, який викрав твою маму, який вчинив так жахливо із твоєю сім’єю, досі на волі. Але ми спіймаємо його. Обіцяю. Він постане перед правосуддям.

Постане перед правосуддям. —

це що, його особистий девіз? Він і жінці в ліжку так каже?

— Вам теж, напевно, нелегко, — Бел приготувалася стрибнути, вкусити, відгризти голову його доброті. — ДІДЬКО, та ви, мабуть, помираєте від сорому, що так промазали з моїм батьком. Вважали його вбивцею, намагалися кинути за ґрати. Але він не вбивав Рейчел. Ніхто не вбивав Рейчел. Це чи не найгірше в усьому цьому, правда ж?

Дейв зітхнув і звісив безсило голову.

— Пробач, Аннабель. Зникла жінка, і я просто намагався зробити свою роботу, докопатися до правди. Сьогодні я брав свідчення у твого батька і перепросив його за це.

— О, ви перепросили? — Бел різонула його дешевою, пластиковою посмішкою. — Ну, так, це одразу перекреслило шістнадцять років пекла. Дякую за службу, сер, — вона вклонилася.

— Гаразд, — Дейв знову підняв голову. — Готова підписати свідчення?

Бел узяла ручку. Приклала її кінчик до порожнього проміжку внизу сторінки й черкнула там своє ім’я. Усе гаразд. Це була просто обмовка, можна про це забути.

— То... що далі? — запитала Бел, вручаючи Дейву підписаний протокол. Той узяв його, але Бел затримала пальці рівно на секунду довше — так, що папір туго натягнувся, — і лише тоді відпустила.