Повернення Рейчел

— Той чоловік був там теж. Це тоді я вперше його побачила. Він ішов за нами, витріщався на мене. Тоді я помітила його вперше, але думаю, що він помітив мене раніше. Кілька днів до того я мала відчуття, наче за мною спостерігають, наче поруч постійно хтось є. Я відчувала, що щось не так, дуже й дуже не так, і в торговельному центрі зрозуміла, що не можна, щоб він пішов за нами до машини. Тож, вийшовши з кав’ярні, я зробила так, щоб ми зникли. Ми заховалися.

— Де? — не відступав Чарлі. Йому бракувало м’якості, з якою випитував про такі речі Ремзі.

— Я ж працювала там, — у відповідях Рейчел вчувалася та сама твердість. — Фудкорт був якраз поруч із кав’ярнею. Я бачила, як працівники виносять сміття у двері з написом

«Тільки для персоналу».

Туди ми й пішли — вони були незамкнені. То був просто коридорчик із великими баками для сміття. Я злякалася, що той чоловік це бачив, і боялася, що двері надвір будуть на сигналізації, тож ми сховалися. У баку для переробки сміття. Для скла. Той, що для паперу, був повний.

— Ти сховалася в сміттєвому баку з нашою донькою? — запитав Чарлі так, наче не вірив їй. Та принаймні подив був кращий за страх — трохи буденніша емоція.

Рейчел кивнула.

— Я вирішила перечекати, впевнитися, що він нас не вистежив і поїхав геть. Сиділа там десь півтори години. Аннабель дрімала. А тоді я почула голоси, і бак зрушив із місця. Працівники викотили нас надвір. Вони не зрозуміли, що ми там. Я заспокоїла Анну. Вони вивезли нас надвір, а тоді за ріг, нарікаючи на те, що в цьому баку зібралося багато скла. Мабуть, був час здавати сміття на переробку.

— То це так ми вийшли з торговельного центру? — перепитала Бел. — Виїхали у сміттєвому баку? — Нарешті розгадка цієї неймовірної таємниці. Так, вона розчаровувала, але з великими таємницями таке буває.

— Так, ми були в баку, — кивнула Рейчел. — Коли працівники пішли, я підняла кришку і ми вилізли. Бак стояв за торговельним центром, аж за парковкою. Мабуть, камер там не було, якщо ніхто не побачив нас і не зрозумів, що сталося. Я ніколи про це не думала, — сказала вона до Чарлі. А в Рейчел явно було вдосталь часу на роздуми. — Ми пішли до машини, яку я припаркувала за кілька вулиць звідти, і поїхали додому. Але, мабуть, той чоловік чекав нас там. Мабуть, він помітив мою машину — знав, що вона моя, бо стежив за мною... Принаймні я так припускаю. Він поїхав за нами. Тому я вирішила не прямувати додому, а звернути до Муз Брук, щоб там загубитися. Але він не відставав.

Здавалося, тепер, коли Рейчел розповіла свою історію і зрозуміла, що той кошмар уже лишився позаду, з її плечей спав якийсь тягар — вони помітно розправилися. Можливо, тепер татова мрія нарешті здійсниться. Проте Бел поволі втрачала віру в це.

Між ними було щось, чого вона не розуміла. Якась напруга. Можливо, шістнадцять років — це надто довгий час.

Чи можна кохати когось по той бік прірви часу, простору й таємниці? Може, тепер їм надто дивно бачити одне одного, та з часом до них повернуться їхні старі почуття. Повільно й болісно — точно не миттєво. Отака відмінність між життям і мрією.

— То це там ти й була? — запитав Чарлі, і в його очах промайнула темна тінь. — Усі шістнадцять років?

— У його підвалі, — відповіла Рейчел.

— Хто це був? — спробував ще раз Чарлі, стискаючи одну руку в кулак. Тепер, отримавши

як,

він зосередився на

хто.

Хто зробив це з Рейчел? Із ним? Куди він мав спрямувати свій гнів? Ким був той чоловік, який забрав його дружину, і лиш тепер повернув?

Тепер і Бел зосередилася на

хто,

бо раніше не дуже замислювалася про це — точно не так, як мала 6. Але той безіменний чоловік з історії Рейчел був живою людиною, яка просто зараз десь ходила. Бел зиркнула у вікно, що виходило на заднє подвір’я. Якщо він спостерігав за Рейчел тоді, то чи може підглядати й зараз?

— Я так і не дізналася його імені. Можу описати, який у нього вигляд, проте він утримував мене в темряві.

Чарлі відступив пів кроку — розбите скло захрустіло під черевиками.

— І він відпустив тебе? Сьогодні? Як? Як ти сюди дісталася?

Рейчел похитнулася, але вчасно намацала спинку стільця і вчепилась у неї, мов за милицю.

— Він спустився в підвал, зняв ланцюг з моєї ноги і вдягнув мені на голову мішок. Сумку для покупок, якщо точніше. Нічого не сказав. Просто повів нагору — мабуть, через будинок — і посадив у машину.

— Як довго ви їхали?

— Не знаю, важко сказати. Кілька годин.

— Ти запам’ятала якісь особливі місця? Щось упізнала?

— Hi, — Рейчел кашлянула в кулак. — У мене був мішок на голові.

— Але руки були вільні? Ти могла його зняти, — Чарлі зробив ще крок уперед, хрускаючи склом.

— Я боялася спровокувати його вбити мене, — відказала Рейчел. — Він припаркувався десь, заглушив двигун. Витягнув мене з машини й лишив. То був Ланкастер. Я знайшла трасу і дійшла додому. Мене знайшла Аннабель.

Вона вирішила не згадувати про те, як Бел втекла від неї й ховалася в будинку. Вирішила переповісти історію трохи добріше.

Стривайте... Ще дещо змінилося, хіба ні? Версія, яку розповідала Рейчел Чарлі, відрізнялася ще в одному дрібному аспекті. Бел вона сказала, що той чоловік не вимикав двигун, коли витягував її з машини, щоб лишити на дорозі, адже так? А Чарлі вона сказала, що він заглушив двигун.

Так, розповідь про машину точно різнилася у двох версіях, Бел тут не мала жодних сумнівів. Вона була достатньо доросла, щоб запам’ятовувати такі речі.

Помилка?

Бел примружилася, вивчаючи потилицю Рейчел.

Правдивою може бути лише одна з цих історій. Мабуть, Рейчел помилилася — або зараз, або тоді, з Бел. Так, це точно просто обмовка, бо єдиною альтернативою буде брехня, а навіщо Рейчел брехати про таке? Про таку дрібницю в такій великій історії?

Обмовка.

Так, просто обмовка. Але Бел не повірила їй — не до кінця. Щось тут було не так. Щось висіло в повітрі, дзижчало в її вухах. Тато теж це відчуває? Може, тому він знову втиснувся в куток, де висів годинник? Може, тому на його обличчі знову з’явився вираз страху попри те, що він чекав на цю мить шістнадцять років?

Бел і її тато — в протилежних кутах кухні. Посередині Рейчел. І вони обоє не зводять із неї очей, наче з чогось небезпечного і зубастого, до чого краще не повертатися спиною.

Але ж це була лише обмовка, правда?

Чи, може, річ була в Бел? Може, вона щось недочула?

Але ту думку урвав стукіт у двері. Гучний і наполегливий. Уже не кісточки пальців — цілий кулак.