Повернення Рейчел

— Трясця, — Бел видихнула. Це, звичайно, був не край землі, і навіть не інший штат, але дідько, який же довгий шлях! Повільне, болісне повернення. Цілковито протилежне до її миттєвого зникнення.

Бел дивилася, як незнайомка — уже більш знайома, ніж п’ять хвилин тому — розхитується на своєму стільці. Здавалося, навіть спроба кліпнути виводить її з рівноваги.

Вона, мабуть, страшенно виснажена, страшенно голодна.

— Ти голодна? — запитала її Бел і сама здивувалася з майже сміховинної буденності цього запитання. На цій кухні, де зібралися жива покійниця і дівчина, яка ще мить тому була малям, не могло бути нічого нормального чи буденного. — Я... можу зробити тобі бутерброд або...

Грюкання вхідних дверей прокотилося вітальнею і досягло кухні.

Рейчел смикнулася, її очі округлилися, а повні адреналіну чорні зіниці витіснили кольорову райдужку. Вона судомно схопилася за спинку стільця, силкуючись підвестися.

— Усе гаразд, це просто тато, — Бел теж скочила на ноги.

Рейчел перевела на неї погляд своїх потойбічних чорних очей і випросталася — це явно було боляче, бо аж засичала крізь зціплені зуби, хапаючись за бік.

— Бел? — заволав Чарлі налякано. — Бел, де ти?!

— На кухні! — гукнула у відповідь Бел. Рейчел смикнулась і від її голосу теж.

— Що сталося? Що ти...

Чарлі з’явився на порозі, витріщаючись на криваво-болотяні сліди на кахлях.

— Що...

— Тату, — сказала Бел, змушуючи його підняти очі.

Він так і зробив: примружившись, глянув спершу на Бел. Від хвилювання біля кутиків його очей утворилися зморшки. А потім помітив нову людину: поглядом пройшовся низкою брудних слідів, що тягнулися до неї, а тоді підняв очі.

— Що... — Те слово застрягло ще в горлі; очі округлилися так, наче збиралися зайняти усе вільне місце на його обличчі.

Він втупився в Рейчел, непорушно заклякнувши.

Ключі вислизнули з його руки і, гучно калатнувши, впали на підлогу.

Ніхто не ворухнувся. Усі закам’яніли, мов фігури на протилежних краях шахівниці, на яку перетворилися чорно-білі кахлі підлоги.

Нижня губа Чарлі відвисла, і рот розтулився. Бел хотілося знати, що відбувається зараз у його голові. Чи склалося все так, як він мріяв?

— Ні, — прошепотів він і позадкував, вдарившись об стіну, яка вибила з нього тяжкий видих. — Це неможливо.

Бел дивилася на батьків, які не зводили очей одне з одного, і хоч бачила лише батькове обличчя, розуміла, що щось не так.

Татова щелепа впала. Він кліпнув, наче його повіки могли якось стерти Рейчел з реальності. Потім ще раз, і ще раз, і дивувався щоразу, коли це не працювало.

Усе мало бути не так.

Тато мав бути щасливий. Він мав схопити Рейчел в обійми і сказати їй, що кохає. Його дружина, живий доказ його невинуватості, стоїть отут, перед ним, після стількох років.

Може, він шокований? Бо щасливим він зовсім не здавався. Радше наляканим.

— Як це можливо? — здавалося, до нього нарешті повернулася здатність говорити. Але ж усі питання мали зачекати. Він мав спершу обійняти її, сказати, що кохає і що сумував за нею. Усе відбувалося зовсім не так.

— Привіт, Чарлі, — сказала Рейчел. Він сахнувся від її хриплого голосу, сильніше втиснувся у стіну і збив годинник.

Той впав на підлогу і розбився.

Звук луною прокотився в животі Бел, вдарився в клубок у животі, що ріс і крутився, обростаючи голками. Усе відбувалося не так, як мало б бути.

— Як це можливо? — повторив Чарлі уже твердіше, наче нарешті виринув зі сну, хоч він виявився зовсім не такий, як зазвичай. — Як ти тут опинилася?

— Прийшла.

— Як? — повторив Чарлі голосніше.

— Він мене відпустив, — відповіла Рейчел тихше.

— Хто

він? —

запитав Чарлі, і його голос затремтів в одному ритмі з повіками вибалушених очей.

— Чоловік, який мене викрав.

— Хто це?

— Я не знаю, — відповіла Рейчел.

Груди Чарлі напнулися від набраного повітря.

— Хто? — повторив він.

— Вона не знає, — втрутилася Бел, але тато навіть не звернув на неї увагу. Неначе вони обидві не могли існувати одночасно, і зараз він бачив лише Рейчел.

— Тобто викрав? — запитав Чарлі. Запитання, запитання... Вони відмовлялися чекати — таємниця виявилася сильнішою за все інше. Можливо, усі

кохаю

і

я так сумував

будуть потім.

— З машини, — Рейчел переступила з ноги на ногу, скривившись від болю. — Він їхав за мною, за нами, від торговельного центру. Не знаю, хто це був, лише помітила, що за нами їдуть. Тож почала петляти вужчими вуличками, сподіваючись загубитися. Але він обігнав мене, підрізав, змусив з’їхати на узбіччя. Не встигла оговтатися, як він виволік мене з машини. Я спромоглася штовхнути двері, щоб він не помітив Аннабель, — Рейчел зиркнула на Бел; в її очах бриніло щось незрозуміле. Можливо, спогад про те, як вона востаннє бачила Бел, прикуту паском безпеки до заднього сидіння і змушену дивитися, як її викрадають. — Він поволік мене по снігу до своєї машини. Вдарив головою об багажник і заштовхав туди. Я не могла вилізти. Він рушив. Я кричала, але ніхто не почув.

Бел опустила голову, силкуючись уявити це, витягнути з пам’яті спогад, якого там ніколи не було. Вона бачила це, але не пам’ятала, бо була надто маленька, щоб усе зрозуміти. Нарешті правда про те, що сталося. Нарешті відповідь, яка важила для неї найбільше. Рейчел її не покидала. Її викрали. Це мало б принести втіху, але де вона? Чому на цій кухні так важко дихати, чому клубок у її животі продовжує рости й тиснути?

Вочевидь, для тата важливішим було щось інше, бо він не припиняв ставити питання. Хоча, якщо подумати, їх і справді лишалося ще дуже багато.

— А торговельний центр? — запитав він, нарешті відлипнувши від стіни. Рейчел кліпнула спантеличено. — Ти зникла двічі, Рейчел. Камери показали, як ти заходиш, але не зафіксували на виході. Поясни мені це. Як ви з Бел зникли в торговельному центрі? Як?

— Ти викликала поліцію? — запитала Рейчел, повернувшись до Бел.

— Ага, — збрехала вона знову, не зводячи очей із батька й міркуючи, чи варто зробити це зараз. Може, вона зробить це після татових запитань і після того, що ще чекає своєї черги — того, на що він так чекав усі ці роки.

— Рейчел? — промовив тато, і її ім’я розламалося в його роті на дві половини. Досі наляканий, досі шокований. Цікаво, а в Бел шок уже минувся? — Що сталося?

Рейчел заточилася, знову повертаючись до нього.