Повернення Рейчел

Глава 13

Я не знаю.

Ці три слова Бел знала як ніхто. Водночас і правда, і барикада, де можна ховатися за потреби. І тільки тепер, опинившись з того боку від цих слів, вона збагнула, чому вони доводили інших до сказу, ба навіть до викрадення маленької наляканої дівчинки і горлання на неї, зіщуленої на задньому сидінні.

— Тобто не знаєш? — Бел копнула ту барикаду, не зводячи очей із Рейчел.

— Я не знаю, де була, — шморгнула носом Рейчел, повторюючи цю фразу, як завжди робила Бел. — Я не знаю, де він мене тримав.

Мозок Бел вчепився в її слова, прокручував їх раз за разом, шукав, за що вхопитися.

— Він? Хто він?

— Я не знаю, — знову сказала Рейчел.

Спалах роздратування відштовхнув від неї крижані пальці шоку.

— Не знаєш? — Бел не змогла приховати його.

Рейчел зіщулилася.

— Я не знаю чоловіка, який мене утримував. Не знаю його імені. Я навіть добре його не бачила.

— ІЦо значить...

— Він тримав мене в темряві, — урвала її Рейчел. — Здається, якийсь підвал. Важко сказати.

Бел замовкла, обмірковуючи ці слова. Запитання скочувалися з язика й падали в живіт, мов монетки в колодязь. От тільки тут марно було загадувати бажання. Єдиним, що вона змогла вимовити, було:

— Весь цей час?

Рейчел кивнула. Наче кивок був достатнім зізнанням у чомусь настільки жахливому. Наче це було все, що вона могла запропонувати.

— Скільки ч-часу минуло? — у Рейчел теж з’явилося запитання. — Я намагалася вести лік, але іноді це було складно. Я думаю, що знаю приблизно, але... — Бел заклякла, і Рейчел розглядала її обличчя, наче сподівалася знайти там якусь підказку. — Скільки часу? — повторила вона.

— Шістнадцять років і два місяці.

Рейчел аж дух забило. Вона підхопила з ока сльозу, перш ніж та встигла скотитися.

— Тобі вісімнадцять, — промовила вона так, наче це було найсумніше з цього всього. Вона пропустила значно більше, ніж вісімнадцятиріччя Бел.

— Ага.

— Пробач, — сказала Рейчел.

Пробач за що? За те, що викрали, що утримували силоміць? Чи за все інше? Вони ще не дійшли до

пробач —

лишалося забагато запитань. Вони ще навіть не пробилися крізь шкаралупки одна одної — їх їм іще ламати й ламати. Але уже в цих неглибоких подряпинах була одна річ, яка важила для Бел найбільше. Одна відповідь уже проглядалася на поверхні. Якщо хтось викрав Рейчел і утримував її в підвалі весь цей час, чи означає це, що вона не покидала Бел? Так? Ні?

Це змінило б усе.

Бел ступила крок, проте не відірвала спини від стільниці.

— Як ти втекла? — запитала вона, відкладаючи на потім те найважливіше питання. Вона не була готова до таких колосальних змін — і так багато чого змінилося.

— Я не втекла, — шморгнула носом Рейчел. — Так і не змогла. Намагалася дуже багато разів, випробовувала різні способи.

— То як ти опинилася тут?

— Він мене сам відпустив, — сказала Рейчел.

— Чому?

— Я не знаю.

Знову ці слова. Та цього разу Бел не сердилася: не можна знати того, чого не знаєш, хай скільки разів тебе спитають. Вона була у цій шкурі надто багато разів.

— Що сталося? — Бел перекинулася на те, що Рейчел могла знати.

Але та тільки похитала головою.

— Ти не мусиш усього цього чути, Анно. Не мусиш знати. Я не хочу, щоб ти знала, це не чесно...

— Будь ласка? — Бел пройшла уздовж стійки, зупинилася перед Рейчел, не зводячи з неї очей.

Рейчел зустрілася з нею поглядом.

— Гаразд. Він... він спустився до мене. Я думала, несе мені їжу. Але їжі не було. Він накинув мішок мені на голову, такий п-полотняний, як сумка для покупок, щоб я нічого не бачила, але могла дихати. А тоді відв’язав.

Рейчел зиркнула на свою ліву гомілку. Бел простежила за її поглядом до кільця здертої до м’яса шкіри.

— Скотч? — спробувала вгадати Бел.

— Ні, ланцюг. І кайданка.

Бел кивнула.

— Він ще ніколи не виводив мене з кімнати. Я була там весь час, відколи він мене забрав. Але цього разу він повів мене нагору. Мабуть, то був якийсь будинок — важко сказати, бо я нічого не бачила. Посадив мене на заднє сидіння. Я запитала, що відбувається, але він не відповів. Він дуже мало говорив.

— А тоді? — Бел підійшла ближче.

— Ми їхали кілька годин. Я намагалася рахувати час, але не могла зосередитися. Було дуже страшно. Я думала, він везе мене кудись, щоб нарешті вбити. Але разом зі страхом я відчувала полегшення. Що це нарешті закінчиться. Подумки я вже зі всіма попрощалася.

І з Бел, правда? Можливо, це було навіть найважливіше прощання з усіх.

Бел зробила ще крок, а тоді здолала решту відстані й сіла за стіл навпроти.

— А тоді ми зупинилися, — продовжила Рейчел, розповідаючи свою історію за кухонним столом, віч-на-віч із донькою. — Він навіть не вимкнув двигун. Вийшов, відчинив дверцята й витягнув мене з машини. Там була якась трава — я відчувала її під ногами. Я була боса і ще пам’ятала це відчуття. Думала, він скаже мені стати навколішки. Думала, це кінець. А тоді... Почула, як зачинилися дверцята, і він поїхав геть. Лишив мене там. Я зачекала кілька хвилин, прислухаючись, щоб бути упевненою, бо мені весь час здавалося, що звук двигуна знову наближається. Тоді я зняла з голови ту торбу. Його ніде не було. Я була сама на дорозі між деревами. Я так давно не бачила дерев. Було темно. Десь неподалік текла річка — я чула її.

Бел кивала, намагаючись уявити, як це — забути, який вигляд мають дерева, як звучить річка, як відчувається трава під ногами. Так і не змогла.

— Я йшла попри річку, аж поки не вийшла на якусь вулицю. Далі пішла нею. Там не було людей.Я йшла повз будинки, але, мабуть, було занадто пізно чи занадто рано. Я не хотіла нікого будити, не хотіла лякати людей. Зрештою дійшла до вказівника. Ланкастер. Це вже була друга траса. Я знала, що вона виведе мене додому, якщо йтиму нею на схід. Я просто хотіла додому. Я така рада, що ви не переїхали, — вона видушила з себе короткий, вологий сміх — без усмішки, не показуючи зубів.

— Ти йшла пішки? — запитала Бел. — Аж від Ланкастера? Але ж це... — вона силкувалася порахувати в голові. — Годин вісім.

Замість відповіді Рейчел тільки глянула на свої понівечені ноги.

— Я знайшла ці черевики в чиємусь смітнику. Завеликі на мене, але це краще, ніж босоніж.

— Тебе хтось бачив? — запитала Бел.

— Так. Коли зійшло сонце.

— І ніхто не допоміг?

— Один чоловік спробував, — сказала Рейчел. — Але я не хотіла сідати в машину до незнайомця. Я знала шлях додому, і зрештою таки прийшла.