Повернення Рейчел

— У тебе, мабуть, ціла купа запитань, Анно, — Рейчел склала долоні докупи.

— Бел, — відказала дівчина хутко, поки не розгубила відвагу.

— Даруй?

— Бел. Моє ім’я. Тепер мене звати Бел, а не Анна. Я вже сто років як не Анна.

— О, — Рейчел втупилась перед собою, наче бачила щось невидиме для Бел. Щось, що можуть бачити лише зниклі безвісти. — Я називала тебе Анною. Весь час думала про тебе саме так.

— Мені шкода.

— Уявляла, який у тебе вигляд. Як святкуєш свої дні народження. До чого маєш хист, а до чого ні. Чи любиш ти ті самі страви, що і я. Що робить тебе щасливою. Ти жила у моїй голові. Тільки це мене й тримало, — Рейчел тріпнула головою, наче викидала з пам’яті те місце, де була весь цей час, хай яким воно було. — Але ти ще краща, ніж я могла собі уявити. Я так за тобою сумувала, Анно. Пробач... Бел.

— Нічого, — сказала Бел, радіючи, що має що сказати, бо гадки не мала, як реагувати на решту монологу. Якщо Рейчел і справді так сумувала за Бел, то чи означає це, що весь цей час вона просто не могла повернутися? У голові Бел скупчилося стільки запитань, що вона не знала, за яке хапатися першим. Почати від лютневого дня, коли Рейчел зникла навіть не раз, а двічі, і заповнити прогалини, які не зафіксувала пам’ять? Чи почати з кінця — з сьогоднішньої появи, з цих понівечених ніг? — Де... — Бел набрала повні груди повітря, зібралася на силах, зціпила неслухняні щелепи. — Де ти була?

Рейчел кивнула і втупила очі на свої брудні руки. А коли нарешті заговорила, з її горла вирвався лише хрипкий шепіт:

— Я не знаю.