Повернення Рейчел

— Т-так, — голос Бел теж був хрипкий, наче вона зненацька розучилася говорити. — Я.

— Аннабель, — шепіт роздряпав горло Рейчел, і цього разу це було не запитання. Здавалося, їй потрібно було просто вимовити це слово, аби поєднати ім’я з голосом. Забуття зі спогадом.

Рейчел забрала руку з одвірка й поволі простягнула до Бел, наче хотіла торкнутися чи, може, впевнитися, що дівчина справжня. Але сьогодні нічиї уявлення не відповідатимуть дійсності. Бел відійшла. Але прочинила двері навстіж, жестом запрошуючи Рейчел, бо не могла дібрати слів.

— Тата немає вдома, — сказала зрештою Бел, відходячи від дверей. Рейчел непевно переступила поріг і пошкутильгала в дім. Свій дім.

їхній

дім. Роззирнулася — у її очах зблиснули сльози.

— Тут усе так само, — промовила вона тихо, торкаючись стін і лишаючи на них бруд.

Бел пішла зачинити двері, обходячи Рейчел широкою дугою і ні на мить не зводячи з неї очей.

Від порогу тягнулась вервечка темних слідів. Не лише багно — з черевиків Рейчел на дерев’яну підлогу сочилася кров.

— Нова лампа. — Рейчел стала на порозі вітальні.

— Може, мені...

Рейчел закашлялася — глибокий, моторошний напад, що переламав її надвоє.

— Сідай, — сказала Бел, відходячи від неї. — Я принесу води.

І шугонула на кухню. Тремтячими руками прочинила шафку й дістала склянку. Наповнила її й понесла Рейчел, попередньо впевнившись, що закрила кран.

Ланцюжок темних слідів — багно і кров — тепер тягнувся аж до дивана, де сиділа, зсутулившись, Рейчел.

— Ось.

Бел простягнула склянку.

Рейчел потягнулася по неї й обхопила рукою, зачіпаючи пальці Бел. Довжелезні гострі нігті. Бел мимохіть здригнулася і відпустила склянку, що сколихнулася в руці Рейчел, хлюпаючи водою.

— Дякую, Анно, — Рейчел піднесла склянку до потрісканих вуст і почала жадібно хлебтати воду, наче дитина, яка надто довго гралася на вулиці. Вона випила всю воду до останньої краплі й поставила склянку на стіл зі стуком, від якого у грудях Бел щось так само калатнуло.

Рейчел підняла на неї очі, ніби чекала, що Бел заговорить першою. Або ж просто давала їй таку можливість. Бел не знала, що сказати. Ба більше, вона досі почувалася так, наче розучилася говорити. Як таке можливо? Як може Рейчел Прайс сидіти тут, просто перед нею?

У вухах дзвеніло, серце калатало наляканою пташкою, по спині розливалося дивне заніміння. Оце і є той шок, про який усі говорять?

— Мабуть, варто комусь зателефонувати, — зрештою сказала Бел. Адже варто? Як тут правильно вчинити? — Я можу зателефонувати тату. Він приїде за кілька хвилин.

В очах Рейчел промайнув дивний вираз. Бел не знала, що він означає — важко трактувати вираз обличчя незнайомки.

— Я думаю, спершу варто викликати поліцію, — прокавкала Рейчел, проте впевненою також не була. Схоже, жодна з них не знала, що робити.

Але це мало сенс. Зателефонувати в поліцію.

Бел кивнула.

— Гаразд. Чекай тут. Ще води?

— Ні, дякую, — Рейчел засичала, здираючи прилиплі до ніг завеликі черевики, що розвалювалися в руках. Її ноги мали жахливий вигляд: набряклі, роздерті, брудні, скривавлені. Ніготь великого пальця ледь тримався. Звідки вона взялася? Як довго йшла, щоб дістатися додому? Чому прийшла сюди, а не звернулася по допомогу?

Рейчел помітила, куди дивиться Бел.

— Усе не так погано, як здається, — її усмішка більше скидалася на гримасу болю. — Не хвилюйся.

— Зараз прибуде допомога, — Бел пішла на кухню, дорогою виймаючи з кишені телефон. Допомога Рейчел чи їй? Чи, може, це одне і те ж? Бел не впорається самостійно — це занадто. Настільки занадто, що її мозок потроху вимикався: наразі він міг планувати лише дві наступні секунди і тримати в пам’яті лише дві попередні.

Бел розблокувала телефон. П’ять пропущених від Ремзі... Ой, дідько, от сюрприз на нього чекає. На нього і на весь світ, який досі вважає, що Рейчел Прайс зникла назавжди. Правду знали лише Бел і Рейчел. Але так буде не довго.

Рейчел просила Бел викликати поліцію, і це звучало логічно, але Бел не хотілося цього робити. Як їм допомогла поліція Ґоргема? У них було шістнадцять років на те, щоб знайти Рейчел. Але вони не зробили нічого — тільки звинуватили тата, бо це було найлегше. Але тато знатиме, що робити. Це він завжди хвилювався за всіх, думав і планував за всіх, допомагав усім. А якщо Бел викличе поліцію, то він може втратити свою мить із Рейчел — ту, про яку мріяв. Бел не наважилася відібрати це в нього.

Вона стерла

911 з

рядка набору й натомість зателефонувала тату.

Він узяв слухавку після четвертого гудка.

— Гей, я зараз із клієнтом, — його голос огорнув її теплим покривалом, безпечним і знайомим. Цілковита протилежність голосу Рейчел. — Зателефоную тобі за...

Паніка здійнялася хвилею, зриваючи з неї те тепле покривало.

— Ні, тату. Приїзди додому негайно. Якнайшвидше. Це терміново, — шепотіла Бел, щоб Рейчел її не почула.

— Що сталося? — Тепер він хвилювався. І добре, бо тут йому не було рівних.

— Не по телефону, — не могла, бо не хотіла, щоб її підслухала Рейчел, і не хотіла зруйнувати татову мить із нею. Він чекав цього шістнадцять років. — Просто їдь додому, будь ласка.

— Бел, що...

— Тату, прошу тебе!

— Я їду, — Бел уже чула в слухавці гупання його черевиків і грюкання дверей машини. Авжеж, він їде — вона попросила його про це. — Можеш залишатися на лінії?

— Ні, не можу. Будь ласка, поквапся.

— Ти в небезпеці? — запитав він.

— Ні, — відповіла Бел, хоч і не була в цьому впевнена. Її тіло не вірило цій відповіді; серце гарячково гупало об ребра. — Ні, нічого такого. Просто поквапся, будь ласка.

— Уже їду, мала.

— Анно?

Бел крутонулася на п’ятках, обриваючи виклик. Рейчел стояла у дверях — темний силует, мерехтливі очі, червоні сліди на чорно-білих кахлях.

— Я викликала поліцію, — сказала Бел. — Вони вже їдуть.

Одна маленька брехня. Рейчел не знала Бел, не вміла її читати, як могла б читати матір.

— Дякую, — кавкнула Рейчел і почовгала вперед. Висмикнула стілець із-під столу, важко опустилася на нього.

Бел відійшла і сперлася спиною об стільницю.

— Не бійся, Аннабель, — обличчя Рейчел покреслили світлі смуги. Їх полишали на брудних щоках сльози. — Тепер усе буде добре, обіцяю.

Як їй пояснити, що все й без того було добре?

— Не вірю, що я вдома, — Рейчел закліпала, розглядаючи кімнату і Бел у ній. — Новий холодильник.

Бел проковтнула клубок у горлі.