Повернення Рейчел

Глава 12

Бел затамувала подих, але Рейчел дихала за двох, натужно і хрипко, мружачись від яскравого світла й намозолених ніг. Сонце якось дивно падало на неї, роблячи її тіло химерним, кострубатим. Боляче, мабуть, було повертатися з мертвих.

Рейчел склала долоню над очима, щоб затулити їх від сонця, і пальці її видали, тремтячі й виснажені. Вона розглядала Бел, стоячи з того боку дороги й хилитаючись, мов очеретина, наче той легесенький весняний вітерець міг подути й віднести її цього разу назавжди. Справжня, беззаперечно справжня, але якась непевна, квола.

Рейчел примружилася, а тоді її очі розширилися. Вона швидко кліпнула, наче робила очима фото, впізнавши щось у Бел.

Жінка ступила на дорогу.

Кавкнула якось неприродно. Це був голос наче з того світу, де мешкають усі загублені речі. І з того світу, звідки не повертаються.

Той звук вирвав Бел із заціпеніння, повернув повітря у легені одним судомним вдихом, завів знову її серце, що панічно закалатало в ребра, розливаючи шум у вухах. Її ноги зрушили з місця, перш ніж вона встигла наказати їм. Жах узяв гору. Став на її захист.

Бел побігла.

Бел утекла.

Підошви ляскали по бетоні, розгнуздане серце бухкало. Рейчел лишилася далеко позаду.

Повз цвинтар.

Ліворуч.

Бел озирнулася через плече, гарячково обмацуючи поглядом місцевість, не маючи гадки, за якими законами працює цей світ, жахливіший за нічні жахіття, навіть за саме пекло.

Рейчел Прайс ніде не було.

Знову зникла.

Та Бел не наважилася сповільнити крок і далі мчала тротуаром. Неслухняними пальцями виколупала ключі з передньої кишені джинсів. Краплини поту зібралися над її верхньою губою.

Бел зробила різкий поворот, перескочила через татову клумбу й злетіла по сходах до дверей. Спершу не поцілила в замкову шпарину — лишила подряпину на пофарбованому в зелений колір дереві. Друга спроба була вдалою: Бел повернула ключем і влетіла в коридор.

Вхопилась за двері й гепнула ними щосили. Притиснула їх ще раз, а тоді ще раз, переконуючись, що справді зачинила й надійно відділила себе від нового світу, що чигав знадвору.

Бел притулилася спиною до дверей і сповзла на підлогу.

Тепер ніхто не зайде.

Ніхто її не знайде.

Бел підтягнула коліна до грудей.

Це неможливо. Цього просто не може бути. Проте сталося. То була Рейчел Прайс. Безсумнівно. Але, може, їй усе ж вдасться нашкребти трохи сумнівів? Бел віддала б за них усе на світі. Може, їй здалося? Може, це було лише видіння, навіяне тим відтворенням подій? Може, це ще одна сцена, про яку Ремзі забув їй розповісти? Ні, не будь дурненькою, камер ніде не було. І як могла акторка, хай яка здібна, вкрасти обличчя Рейчел аж до зморшок, якими брався її ніс, коли вона мружилася на сонці — точно як у Бел.

У правді не було жодного сенсу. Та водночас це було єдине пояснення, яке мало значення.

Рейчел Прайс повернулася, і Бел з’їхала з глузду.

Доведеться повертатися, і негайно, бо вона мусить щось зробити, чи не так? Не можна ж сидіти під дверима вічно й сподіватися, що це все не насправді? Чи можна? Зрештою, хто їй заборонить? Рейчел уже зникла один раз, — на все життя Бел, — тож, може, якщо Бел заціпеніє, не рухатиметься й не дихатиме, вона зрештою знову піде собі геть. Може, та таємниця забере її ще раз.

Зробити щось або не робити нічого — отакий вибір. Що з цього болітиме менше? Точно друге. І це те, чого їй хотілося значно більше. Просто сидіти й сподіватися, що життя знову стане таким, яким було п’ять хвилин тому. Будуть тільки Бел і тато, і світ знову обертатиметься довкола них. Люди вважатимуть це життя сумним і скаліченим, але це її життя. Єдине, яке вона знає. Справді щасливе.

А тоді Бел подумала про тата. По-справжньому. Зрештою, саме до цього зводилися всі рішення в її житті. Хай як вона вагалася, останнім питанням до себе завжди було: «А що зробить його щасливим?». Бо після всього, що з ним сталося, тато на це заслуговував. І він робив для неї те саме — вони двоє завжди були командою і завжди нею будуть. То чого хотів би тато?

Він постав перед очима Бел: пальці крутять обручку, в очах стоять невидимі сльози. І його слова про те, що він зробив би, якби Рейчел повернулася. Хто 6 міг подумати, що це питання колись перестане бути гіпотетичним?

«Мені просто хотілося б потримати її в обіймах, — сказав тоді її тато. — Просто обійняти і сказати, як я її кохаю. Як я за нею сумую. Усі запитання могли б зачекати». Він сказав, що йому це сниться, і це, вочевидь, були саме сни — не жахіття. І добре, бо другого йому явно не бракувало. У тата важке життя. Як жити, коли ти весь час думаєш про те, що інші досі можуть бачити в тобі вбив цю? Аж ось він: доказ його невинуватості. Просто за дверима, на тій дорозі. Нарешті незаперечний доказ: тато не вбивав Рейчел.

Вона робила його щасливим. Поруч із нею йому ставало світліше. І вона знову це робитиме. Рейчел знову зробить його життя кращим. Бел цього хотіла.

Тож вона вирішила.

Вона щось зробить.

Вийде надвір. Знайде Рейчел. Приведе її додому.

Бел підвелася, хруснувши колінами. Саме в цю мить у двері постукали.

«Тук-тук-тук» — кісточками пальців об дерево. Із кожним ударом серце Бел підстрибувало в грудях.

За візерунчастим склом вхідних дверей темніла примара — наче відображення Бел у каламутному дзеркалі.

Знову те глибинне знання.

Вона зовсім не була готова, але мусила принаймні прикинутися. Бел потягнулася рукою до клямки, обхопила її пальцями: холодний метал супроти теплої шкіри.

Бел трохи прочинила двері й нарешті зустрілася віч-на-віч зі своєю матір’ю — давно померлою, ходячою покійницею.

Рейчел Прайс.

Стоїть на порозі. Їх розділяють якісь кілька десятків сантиметрів — уже не шістнадцять років, не прірва між життям і смертю. Важке дихання, почервонілі очі. Різкий запах поту і чогось іншого, іще гострішого. Рейчел здригнулася, хитнулася і вхопилася за одвірок, залишаючи на ньому брудний відбиток долоні.

Скрипнули двері чи, може, щось у горлі Рейчел — щось тихе, але неприродне.

— Ти тут живеш? — запитала вона хрипким голосом — його або зірвали, або давним-давно занедбали.

Свого голосу Бел не змогла навіть видобути — він причаївся десь за зубами й відмовлявся виходити.

Вона кивнула.

— Т-ти?.. — Рейчел затнулася, кліпаючи обважнілими повіками, вологими очима розглядаючи Бел: волосся, обличчя, руки. Якщо в тобі живе знання, це запитання не потребує закінчення — воно вже зрозуміле.