Повернення Рейчел

Глава 11

Бел бігла.

Дерева, вказуючи шлях, обіцяли зберегти її в таємниці — розступалися перед нею і знову сходилися за спиною. Цікаво, чи робили вони так само з Рейчел Прайс, обважнілі від снігу й зимово-чорні?

Траса було дуже близько: машини шугали туди-сюди, маскуючи шурхіт ніг Бел.

Серце калатало їй у ребра, а клубок у животі пульсував, мов живий.

Яка ж дурня. Не треба було їм підписуватися на цю документалку. Не треба було дозволяти незнайомцям із камерами копирсатися в її сумному скаліченому житті. Бел воно таким не здавалося, але всі бачили лише це.

Зрештою дерева розступилися, являючи невеличку просіку, що вигиналася дугою і врізалася в трасу. Можна зателефонувати тату й попросити забрати її звідси. Він зараз на роботі, та одразу ж приїде.

Але клубок досі нестерпно тиснув, і їй не хотілося пояснювати по телефону, чому втекла зі знімального майданчика. Тато на це не заслуговував, і Бел хотілося спершу підібрати правильні слова, добріші слова, як він її учив. А зараз у ній не було нічого доброго.

Можна піти додому пішки. Чи можна сказати, що ти психонула і втекла, якщо насправді майже годину понуро чвалаєш дорогою? Іди додому, заспокойся, зателефонуй тату. Простий і легкий план. Крок за кроком, і все налагодиться.

Бел ішла узбіччям і ледь не підскочила, коли якийсь йолоп-далекобійник вирішив пококетувати, посигналивши їй і гримаючи своєю вантажівкою так, що аж земля під ногами дівчини задвигтіла. «Я тут намагаюся заспокоїтися. Запхніть свій клаксон собі в дупу, сер».

Бел наступала на полуденні тіні від ліній електропередач, уявляючи, що ходить по канату. Повз неї прогуркотів квадроцикл, — так близько, аж лячно, — пролопотів на вітрі американським прапором. Коли Бел повернула до «Серкл Кей

[2]

» на центральній вулиці, на її п’яті вже пульсувала гаряча пляма — зародок мозоля. А їй іще йти і йти.

Рахувати машини і втрачати лік.

Рахувати хмари, що обганяли її, покидаючи самотою.

Попереду виднівся «МакДональдз» — майже вдома. Дві золоті арки вказували шлях.

Після бюджетної крамнички — праворуч. Це вже Черч-стріт. Попереду — залізничний переїзд, де вони з Картер колись випробовували хоробрість. Авжеж, за це їм теж влетіло.

Бел притисла носак черевика до металевої рейки збоку і тільки тоді перейшла колію. Обов’язково було бодай торкнутися колії, а не просто перейти гладеньким асфальтованим переходом — неписане правило.

Бел підняла голову, дивлячись на цвинтар попереду. За ним уже дім.

Але вона йшла не сама. Попереду неї колію перетнула якась жінка, прямуючи в тому ж напрямку, що й Бел, але з іншого боку дороги. Йшла вона дуже повільно.

Навіть не йшла — насилу брела. Волочила ноги в завеликих на неї черевиках, що ляскали відклеєними підошвами, мов викинуті на берег риби. Жінка шуркала черевиками об асфальт із бридким звуком, припадаючи на одну ногу, наче здолала значно більшу відстань, ніж Бел.

Лише тоді Бел помітила, у що вона вдягнута.

Червона кофтинка з довгими рукавами. Чорні джинси.

Коротко підстрижене золотаво-біляве волосся.

Довбана несправжня Рейчел. Як їй вдалося випередити Бел?

— Що, вирішили відіграти роль на повну? — гукнула їй Бел. — За це ж «Оскара» не дадуть.

Бел пришвидшила крок, щоб наздогнати жінку. Їх досі розділяла дорога — на щастя для несправжньої Рейчел, — бо гнів Бел іще не охолонув. Наближаючись, Бел помічала дедалі більше дивних деталей. Яскраво-червона кофтинка більше не була яскравою — вицвіла й брудна, вона була вкрита коричневими плямами й припорошена чимось білим. У ній зяяли дірки — крихітні острівці шкіри в червоному морі. Нижній край був пошматований, один рукав — наполовину відірваний. Джинси теж здавалися вицвілими і з чорних стали брудно-сірими. Вони були роздерті ззаду на стегні — темні нитки силкувалися втримати краї розриву вкупі.

Бел примружилася.

— Що сталося? Провалилися в каналізацію дорогою, чи що?

Але ж як настільки могло змінитися її волосся за якусь годину? Тепер воно було на кілька тонів темніше. Обчикрижене абияк на рівні шиї, злипле й масне.

— Що...

Але запитання вона так і не закінчила, бо нарешті порівнялася з жінкою. Тепер вона її уважно розглядала, крокуючи з нею в одному темпі.

— Хто ви? — гукнула Бел через дорогу.

Жінка зупинилася. Повернулася повільно до дівчини, мружачись проти сонця.

Відповіді Бел не потребувала. Вона вже знала — і це було якесь глибинне, нутряне знання. Його не завчають, його не можна свідомо пригадати — можна лише відчути, її серце затріпотіло на краю прірви й шубовснуло в кипуче море шлункової кислоти.

Сірувато-блакитні очі — такі ж, як у неї. Тендітне загострене підборіддя. Землиста шкіра — блідіша, ніж на світлинах помережана набутими за шістнадцять років зморшками. Невеличка світло-коричнева родимка зверху на чолі.

Жінка втупилася в неї, наче відчула в собі те саме знання.

Рейчел Прайс.

З’явилась знову.