Повернення Рейчел

— Судячи з його свідчень, так. Я не вередувала, тож, може, минуло не так і багато часу. Обігрівачі працювали, тож мені було тепло. Я не плакала. Він сказав, що я лопотіла йому якісь нісенітниці. Він якось бачив мене, але тоді не впізнав. Переконавшись, що зі мною все гаразд, пан Тріпп викликав поліцію. Був вечір, кілька хвилин по вісімнадцятій. Він сів у машину, щоб ми не мерзли, поки приїде поліція. Дав мені пакетик із соком, який знайшов на підлозі пасажирського сидіння. І тоді на тому ж сидінні, де ви зараз, він побачив пальто Рейчел і її сумочку.

Ремзі шанобливо мовчав, не реагуючи на частину про переднє пасажирське сидіння. Чому вона це сказала? Це ж тупо. Це не та машина. Рейчел тут ніколи не було.

— То був холодний вечір. Морозяний, — Ремзі глянув на екран свого телефона. — Двадцять два за Фаренгейтом або ж мінус п’ять за шкалою Цельсія. І це була тільки вісімнадцята.

— Холодно, — погодилася Бел.

— А для людини, вдягненої лише в тонку кофтину, без пальта, узагалі небезпечно, — сказав Ремзі, проводячи рукою по пальті. Теж несправжньому. Справжнє пальто забрала поліція.

— Небезпечно, — погодилася Бел. Хіба що Рейчел усе спланувала.

— Але вона могла й не бути довго на морозі, — продовжував Ремзі. — Наступного ранку поліція привела на місце події собак. Вони пройшли за запахом Рейчел майже тридцять метрів в тому напрямку, — він показав на лобове скло, — а тоді втратили її слід посеред дороги. Авжеж, собакам міг завадити сніг та вітряна погода або ж Рейчел завернула в парк, але поліція припустила, що там, де урвався слід, Рейчел пересіла в іншу автівку. Зробила вона це з власної волі чи ні — невідомо.

— Пальто не потрібне, коли пересідаєш в іншу машину, — сказала Бел, поставивши крапку в цій розмові; обірвала її, як слід Рейчел на вітрі.

— Ти зачепила ще одну подробицю, на яку звертають особливу увагу дослідники цієї справи. Йдеться про той факт, що двигун весь той час працював, завдяки чому працювали й обігрівачі. Багато хто міркує так: якщо Рейчел забрали з машини, викрадач міг навмисно лишити двигун працювати і позачиняти всі двері, щоб ти, Бел, не замерзла. Звідси висновок, що можливий викрадач був вашим знайомим — кимось, хто знав тебе й не хотів завдати тобі шкоди.

Те саме говорила сторона обвинувачення, використовуючи це як аргумент проти її батька. Справа була шита білими нитками, тож вони чіплялися за дрібниці.

Бел знизала плечима.

— Я так не думаю, — сказала вона. — Якщо хтось і справді викрав Рейчел із машини, двигун на той момент міг працювати, і викрадач просто його не чіпав. А якщо він чи вона і зачинили дверцята, причина могла бути в тому, що ця людина просто не наважилась убити дворічну дитину. Або ж думала, що з зачиненими дверцятами машина не одразу приверне увагу. Чи, може, це зробила сама Рейчел, покинувши мене там. На кілька хвилин або... на довше.

Це здавалося Бел найімовірнішим. Рейчел вийшла з машини, покинула своє старе життя і Бел у минулому, але не хотіла, щоб донька померла. Матір року.

— До речі, про стійкий інтерес громадськості, ба навіть одержимість цією загадковою, заплутаною справою...

Хай каже це несправжній Рейчел. Це вона послухала один подкаст і о-дер-жи-ма справою Рейчел.

— Можна запитати тебе про Філліпа Алвеса?

Що ж, він уже запитав. Тоді який сенс у дозволі?

— Не заперечую, — кашлянула Бел.

— Філліп Алвес, сантехнік із Бостона, якому на момент зникнення Рейчел було тридцять сім років, почув про її справу в новинах і вирішив будь-що розплутати її. Минав час, відповідей не було, а одержимість Алвеса росла. Він поїхав у Ґоргем, переконаний, що саме йому судилося знайти Рейчел Прайс. Поліція підозрює, що він стежив за вашим домом, робив світлини, копирсався у смітті. Розповіси нам, що він зробив із твоїм дядьком Джеффом і тіткою Шеррі?

— То було незадовго після зникнення Рейчел, — сказала Бел, — ще до татового арешту. Звісно ж, ми постійно говорили з поліцією, нам ставили мільйон запитань. Філліп Алвес переодягнувся поліціянтом і пішов

допитувати

Джеффа і Шеррі. Розпитував їх про Рейчел і нашу родину. Вони не зрозуміли, що перед ними самозванець. Це з’ясувалося лише коли вони розповіли про ту розмову начальнику відділка Дейву Вінтеру. Але поліція тоді його не знайшла.

— Існує думка, що Філліп місяцями, а то й роками регулярно їздив у Ґоргем, — сказав Ремзі. — Він шукав Рейчел, шпигував за вашою родиною, і з часом став емоційно нестабільним. Його дружина пішла від нього, він втратив роботу, бо весь час копирсався в інтернеті й сидів на форумах. Кульмінацією його одержимості став жовтень 2014 року. Можеш розповісти нам про той інцидент?

Цього разу Бел могла розповісти про це з власних спогадів, із власних свідчень поліції.

— Ем, це було ще в молодшій школі. Мені було вісім. То був четвер, і я чекала, коли тато забере мене. Натомість приїхав цей поліціянт і сказав моїй учительці, що має мене забрати. Вона повірила, бо він був в уніформі та зі значком. Тож я пішла з ним. Він привів мене до своєї машини і сказав сісти на заднє сидіння та пристебнути ремінь. Але то був ніякий не поліціянт. То був Філліп Алвес.

— Він

викрав

тебе, — видихнув Ремзі, імітуючи зойк. Так наче не знав, чим закінчилась та історія. Бел ніколи не подобалося це слово. Надто драматичне.

— Він нікуди мене не забрав, і я не

зникла

надовго. Просто від’їхав на кілька кварталів, припаркувався, а тоді повернувся до мене й почав говорити. Десь як ви зараз.

Ремзі явно не сподобалося це порівняння. А Бел не подобалося бути тут і знову сидіти на задньому сидінні, та що вдієш?

— Про що він із тобою говорив?

— Розпитував про різне. Власне, спершу він майже кричав. Пітнів, сердився.

«Скажи, що ти бачила того дня», —

Бел виштовхнула ці слова з придихом, намагаючись імітувати голос Філліпа Алвеса, але не кричати. —

«Ти бачила, хто викрав Рейчел. Скажи мені, хто це був. Ти мусиш щось пам'ятати, ти була там. Я маю знати, що ти бачила», —

Бел замовкла. Від імітації його голосу їй почало дерти в горлі.

— Тобі, мабуть, було дуже страшно? — запитав Ремзі. — Восьмирічна дівчинка в машині незнайомого чоловіка, який кричить на неї і вимагає відповідей, яких вона просто не має.

Тоді Бел уже знала, що таке страх. Але тепер вона була ще старшою і знала також, що такі речі краще тримати при собі.

— Я просто повторювала:

«Я не знаю, я не знаю».