Повернення Рейчел

— О, ну, так, твоя мама була красунею. Мені дуже шкода, Бел, — сказала Дженн, накручуючи на палець пасмо жовтаво-білявого волосся. — Боже, я одержима цією справою. Минулої осені натрапила на подкаст про неї — «Вино і вбивство» чи якось так — і відтоді просто одержима. О-дер-жи-ма. — Вона сказала останнє слово по складах, розтягуючи його, наче показувала їм змію.

— Так, ви вже казали. Тричі.

Бел крадькома глипнула на Ремзі. Кліпнула повільно, щоб він встиг прочитати її вираз.

Несправжній сніг і несправжня Рейчел. Ця дурепа з жуйкою гратиме її? Ремзі кліпнув у відповідь — майже на знак згоди.

Відтак плеснув у долоні.

— Ну, попереду довгий день. Що швидше почнемо, то швидше розбіжимося.

— Я вже готова переходити до другої частини.

— Оце ентузіазм, Бел!

Усі вже чекали. Еш стояв біля машини, стягнувши навушники на шию, і вказував Бел на заднє сидіння.

Несправжня Рейчел сіла за кермо.

— Мені ж сьогодні не треба буде водити, правда? У мене немає прав.

Ремзі похитав головою з пасажирського сидіння.

— Бел, — повторив Еш трохи гучніше, знову вказуючи на заднє сидіння.

Вікно з іншого боку опустили, і камера зазирала в салон, щоб зняти обличчя Бел крупним планом. Ще одна стояла на тринозі перед машиною, знімаючи лобове скло. З усіх боків машину обступали переносні прожектори на батарейках.

— Починаймо, — гукнув Ремзі зі свого прочиненого вікна. — Застрибуй, Бел.

Застрибуй.

Наче це так просто. О, зараз вона їм

застрибне.

Бел підступила до заднього сидіння, і камінь у її животі став грудкою несправжньої криги з гострими краями. Дівчина прихилила голову, затамувала подих і сіла в салон. Еш нависав над нею, наче міг якось прискорити процес. Бел відхилилася на спинку й зчепила руки, масуючи клубок у животі.

— Усе добре? — запитав Еш, наче зненацька став довбаним екстрасенсом.

Бел накинулась на нього — він був найближчою і найлегшою здобиччю.

— Просто зачини двері, — гаркнула вона, і мимохіть смикнулася від того, що смикнувся він.

Гаразд, готово. Вона на задньому сидінні. Тут не так погано, як здавалося, га? Майже як на передньому. Майже.

— Саме відтворення ми зняли вчора, — Ремзі повернувся до Бел, втягуючи її в розмову. — Луїза з нашої знімальної групи взяла з собою свою дворічну малу, щоб зіграла тебе. Бел. Дуже миле дівча. Але оскільки тепер у нас є

справжня

ти, можемо зняти ту частину відтворення, яка буде, фактично, інтерв’ю з тобою. Я ставитиму Бел запитання, а ти, Дженн, сьогодні мовчиш і нічого не робиш. Наче тебе тут немає.

Отже, несправжня Рейчел була також реквізитом — як штучний сніг і вода-не-для-пиття.

— Тоді навіщо вона тут? — запитала Бел.

— Ми чергуватимемо твоє інтерв’ю та кадри з відтворення: ти будеш то маленькою Бел, яка сиділа на цьому самому сидінні, то собою, яка пояснюватиме нам, що сталося, і ділитиметься своїми почуттями. Авжеж, складно знімати відтворення, коли не знаєш, що насправді сталося, але мені здалось, що Рейчел має бути присутньою в обох часових лініях. Навіть якщо насправді вона тут не може бути.

Бел хотіла було сказати щось дотепне у відповідь, але не встигла, бо Еш уже вискочив перед автівкою й підніс хлопавку до камери.

— Мотор! — закричав хтось так, що аж пташки порозліталися.

— Що ти відчуваєш, Бел? — повернувся до неї Ремзі. — Сидячи тут, у тій самій автівці, на тій самій дорозі, де зникла твоя мама? Як ти почуваєшся, проживаючи знову цю мить?

Чи можна «знову прожити» щось, якщо не пам’ятаєш першого разу?

— Нормально, — сказала Бел. — Трохи дивно.

— Чому дивно?

Бо на передньому сидінні сидить жінка, яка косплеїть її мертву маму.

— Дивно, що я сиджу тут так само, як шістнадцять років тому. Я не пам’ятаю того часу, але знаю, що так все й було. Що я сиділа тут у своїй блакитній куртці.

Сьогодні на прохання Ремзі вона вдягнула блакитний светр дуже схожого відтінку. Подивіться, як дворічна донька Луїзи-зі-знімальної-групи стає зболеною дівчиною просто на очах глядачів. Навіть колір одягу однаковий, щоб зрозуміли навіть найтупіші.

— Цікаво, чи те, що ти сидиш на тому самому місці, в тих самих умовах, не пробуджує в тобі якихось таємних спогадів? Можливо, у твоїй пам’яті зринають якісь картини чи почуття?

— От дідько, а й справді, я зненацька згадала все і розплутала цю справу, уявляєте? Який неймовірний сюжетний поворот!

Бел не мала наміру цього робити. Просто Ремзі був найближчою, найлегшою здобиччю. А на цьому сидінні незатишно. Але пам’ять працює не так. Якщо у ній чогось нема, то воно або зникло назавжди, або його ніколи й не було. Якщо Ремзі й справді чекає від неї якихось великих одкровень, що зроблять із його фільму сенсацію, їй доведеться його розчарувати.

— Вибачте.

— Нічого страшного, — сказав Ремзі. — Мені подобаються такі щирі, розкуті миттєвості.

«Розкуті миттєвості», — сказав він найскутішій людині в цьому світі. Під її шкірою зараз кілька шарів заліза і сталі,

друже.

— Можливо, краще почати з того, що ми

знаємо, —

спробував розрядити атмосферу Ремзі. — Розкажи про те, як тебе знайшли. Я знаю, що ти не пам’ятаєш, але тобі про це напевно розповідали.

— Я знаю про той день тільки зі свідчень Жуліана Тріппа. Він знайшов мене тут, на задньому сидінні. — Бел була така напружена, що навіть не відчувала, що сидить, — здавалося, вона тоне і на поверхні її тримають тільки постійно напружені м’язи, від яких гаряче щемить поперек. — Надворі було холодно. Сніг. Справжній, не паперовий. Але двигун не заглушили, тож обігрівач працював і фари були ввімкнені. Жуліан Тріпп їхав назустріч із другої автомагістралі.

Він помітив фари й побачив машину, яка одним боком з їхала на узбіччя, а її задня частина стирчала на дорозі. Тож він загальмував і вийшов подивитися, чи все гаразд і чи не потрібна допомога. — Бел визирнула у вікно. Так вона могла дивитися шістнадцять років тому дитячими оченятами. Чи було їй страшно сидіти тут у темряві, на самоті? Чи знала вона тоді, що таке страх, чи була замала для цього? — Тріпп підійшов до вікна. Надворі було темно, але він присвічував собі ліхтариком. Раптом на задньому сидінні побачив мене. Згодом Жуліан розповідав поліції, що кілька разів гукав: «Агов? Є тут хтось?». Відповіді не почув, тому відчинив дверцята, щоб глянути, чи зі мною все гаразд.

— І все було гаразд? — запитав Ремзі, хоча вже знав відповідь.