Повернення Рейчел

Бо тато ніколи не сперечався — такий уже він був. З Бел у них теж ніколи не було справжніх сварок — ні підвищених тонів, ні сказаних зопалу слів, про які б вони потім шкодували. Авжеж, Бел не раз починала суперечку, коли хотіла виплеснути свій гнів. Але щойно тато помічав передвісники, казав їй, що піде провітритися, щоб вони наодинці заспокоїлися, підшукали добріші слова і з’ясували все спокійно згодом. У більшості випадків йому навіть не доводилося кудись йти. Це працювало щоразу: гасило усі спалахи гніву й розплутувало всі непорозуміння. Тато мав до цього хист, і він єдиний ніколи не покидав Бел. Тож зрештою вона знаходила інші способи зігнати злість.

— Вибач, — продовжував Джеф. — Дознімаємо цей фільм. Я зроблю все, що скажеш. Навіть спробую отримати насолоду.

Бел пообіцяла йому те саме.

— О, ідіть у дупу, — пробурмотіла Бел, побачивши наступного ранку Ремзі та решту знімальної групи перед Ґоргемською середньою та старшою школою.

Картер штурхнула її плечем, коли вони переходили дорогу.

— Ти знала, що вони зніматимуть сьогодні? — запитала трохи здушено, ховаючи хвилювання за усмішкою.

— Ні, — Бел стиснула в кулаках лямки свого рюкзака, аж кісточки напнулися під шкірою, мов броня. — Але нас це не стосується.

— Якщо нас це не стосується, то чому Еш тобі махає?

Сьогодні на ньому були чорні штани в клітинку, — нижня частина майже нормальна, — але він додумався поєднати їх із гірчичною в’язаною безрукавкою, одягненою на сорочку з жабо, а його волосся було стягнуте у вузол на маківці. Ісусе, він в американській старшій школі — його ж з’їдять живцем! Люди вже тицяли пальцями й витріщалися, хоча, можливо, їх зацікавила камера.

Бел і Картер підійшли до них: не мали вибору — знімальна група заступила вхід.

Директор теж був там — жваво теревенив про щось із Ремзі, прядучи бровами та світячи зубами. Мабуть, це було найцікавіше, що трапилося з ним за останній рік — востаннє він був такий бадьорий на матчі проти Піттсбурзької старшої, коли Джо Еванс обблював червоною газованкою весь баскетбольний майданчик. Усі тоді верещали, бо це надто скидалося на кров.

«Хаскі», впе-ред!

— Привіт, Бел, привіт, Картер! — Ремзі помітив їх і скористався нагодою втекти від директора Вілера. Може, Ремзі й уміє читати Бел, але й Бел може читати його.

Дівчина міркувала, чи варто вдавати, що вона його не почула.

— Доброго ранку, — відказала Картер бадьоро, зруйнувавши всі її плани.

— Картер! — пролунали голоси із газону перед школою. Подружки махали їй, збившись докупи і стукаючись наплічниками.

Картер зиркнула на Бел, наче просила дозволу.

Бел хотілося сказати «ні», але який сенс?

— Зустрінемось потім, — сказала Бел, бо Картер однаково зникне. Так завжди ставалося.

Дівчина рвонула, навіть не озираючись. Подружки оточили її, захоплено про щось щебечучи.

— Бел, — сказав Ремзі, змушуючи її обернутися до нього. Довкола вже збирався натовп — біля дверей утворився затор. — Я знаю, що ми домовлялися про зйомки в суботу. Ну, пам’ятаєш, відтворення подій, — його очі загорілися. — Буде круто.

— Фантастично. Дочекатися не можу.

— Але сьогодні ми вирішили трохи познімати школу. Показати місце, де працювала твоя мама, розповісти про її роботу вчителькою англійської, про її життя поза домом. Ми поспілкуємося з учителями, які з нею працювали: директором Вілером, пані Торрес і, звісно, паном Тріппом.

Математик Жуліан Тріпп був класним керівником Бел і саме тією людиною, хто знайшов її в машині шістнадцять років тому. Але чому його ім’я з вуст Ремзі вкололо її? Бел якось і не замислювалася, що він викладав тут у той самий час, що й Рейчел. Можливо, це тому він був такий приязний до неї. Рейчел забирала все.

— Але тепер, коли я спіймав тебе... — сказав Ремзі.

— Буквально, — пробурмотіла Бел.

Він продовжив:

— ...Я подумав, що було б добре зняти, як ти ходиш тими самими коридорами, де ходила колись твоя мама. Вийде гарна паралель. Також було б чудово поспілкуватися з твоїми друзями під час обідньої перерви, якщо вони підпишуть папери.

Бел набрала повні груди повітря й опанувала себе.

— Так, авжеж. Обідня перерва. Піду знайду своїх друзів. — Її язик зненацька здався їй затовстим і цілковито запоров це слово. Ще один слимак в її роті.

— Чудово, — Ремзі сяйнув білими зубами.

Бел попрямувала до подвійних дверей і зникла в натовпі, дорогою проминувши Еша. Він спіймав її погляд саме тієї миті, коли вона зиркнула на нього. На його щоці смикнувся м’яз — не усмішка, а щось сумніше. Наче він прочитав без слів усе, про що вона мовчала, і йому було шкода. Що ж, якщо він ще раз так на неї гляне, йому стане по-справжньому шкода.

Кеди Бел повискували на плитці в коридорі — сьогодні підлога була лискучіша, ніж завжди. Біля шафок зібралася групка дівчат, — судячи з вигляду, середня школа, — видивляючись у дверях Еша, хихикаючи й штурхаючи одна одну.

— Ще й ця гулька! — приснула одна з них, і усі раптово розреготалися.

Бел, проминаючи дівчат, наче ненавмисне спустила лямку з плеча, і її рюкзак добряче вперіщив дівчину, яка говорила про гульку.

— Гей! — скрикнула та. Напевно, вона прагнула сварки чи, може, вибачень.

«Не чую тебе», — промовила Бел самими губами, показуючи на невидимі навушники у своїх вухах і покрокувала далі коридором, повз класи англійської. Щодня їй доводилося проминати

вівтар Рейчел,

як вона його називала: куточок зі світлинами, грамотами, старими листами й віршами, адресованими або присвяченими

найкращій у світі вчительці англійської.

Важливо було не дозволяти собі дивитися в той бік і вдавати, що вівтаря не існує. Ремзі точно зніме якусь сцену навпроти нього.

— Агов, Бел! — позаду почувся дівчачий голос, а за ним — лопотіння ніг.

Бел спинилася, примружилася й лише тоді повернулася.

То була Сем Блейк. Вона бігла до Бел, матляючи, як завжди, розпущеним довгим чорним волоссям, що розтікалося чорнилом по плечах.

— Я чула, як він казав, що хоче поговорити з твоїми друзями. Я не проти... поговорити з ним, тобто.

У животі Бел щось впало, а тоді стислося у важкий, туго напнутий клубок.

Вона вирішила відважити їй солі.

— Навіть не знаю, Семмі. Ти ж досі вважаєш мого тата вбивцею і тобі неприємно, коли він забирає мене з вечірок?

— Я... я... — Сем то розтуляла, то стуляла зненацька зламаного рота.

Бел осяяла її вбивчою посмішкою, і Сем зів’яла, а потім відступила.