Повернення Рейчел

Глава 9

Тумбочки біля ліжка створені для таємниць. А в Бел таємниць була ціла купа — так багато, що довелося також звільнити цілу полицю в шафі, приклавши їх шкарпетками. І виділити трохи місця під ліжком.

Бел з гуркотом відчинила шухлядку біля ліжка. Бальзами для губ, антисептики, сіль у стіках з «Розас Піца», закладки, ручки, один ейрпод — за нього їй було найбільше соромно, — лак для нігтів, рукавичка з цінником, іграшка, що могла випасти комусь у «МакДональдзі», маленька викрутка й чорна королева з шахівниці в «Роялті Інн». Бел додала до купи нову таємницю: пухнасту резинку для волосся, узяту зі столу якоїсь молодшої школярки в лабі. Бел поклала її в новий дім, відчуваючи, як свербить від сорому гаряча шкіра.

Вона пробігла очима по своїй скарбниці крадених речей — кожна достатньо дрібна, щоб непомітно поміститися в руку.

Бел зачинила шухлядку, забираючи з очей свою колекцію. Та як її не ховай, вона досі там. Речі не можуть просто встати й піти кудись. Хіба що вона живе в якомусь мультфільмі від «Піксар», — а вона мала підстави вважати, що це не так.

Бел лягла в ліжко, вкрилася й зиркнула на книжку, що чекала на тумбочці. Сюжет ще не закрутився, — авторка досі розписувала передісторію, — але невдовзі мало статися щось захопливе. Мусило статися: це обіцяла назва книжки.

Бел перевірила телефон — не чекала повідомлень, а просто хотіла поставити будильник на завтра.

Тепер, коли вона вмостилася і перестала шурхати ковдрою, почула ледь чутне бурмотіння голосів на першому поверсі. Це не телевізор — татова передача закінчувалася о двадцять другій. Удома був ще хтось. Хто міг прийти до них так пізно?

Бел скинула з себе ковдру і навшпиньки, м’яко ступаючи босими ногами, підійшла до дверей. Прочинила їх злегка. Голоси стали чіткішими. Бел наполовину вистромила голову з дверей, не зводячи погляду з освітлених сходів.

Із вітальні почувся татів голос:

— ...Вже пізно. Не знаю, чому ти вирішив сказати це зараз. Що сталося? Твоє інтерв’ю наче ж минуло добре?

— Авжеж, добре.

Це був дядько Джефф — Бел упізнала його голос, але тепер він був якийсь дивний, збентежений.

— Принаймні я так думаю, — продовжив він. — Я відповів на всі запитання. Але трохи боявся бовкнути щось, що виставило б тебе в поганому світлі, тож ретельно підбирав слова, і Ремзі помітив, що я відповідаю не одразу. Тож, може, це мало такий вигляд, наче я щось приховую. Я не знаю.

— Але ж ти нічого не приховуєш, — сказав Чарлі заспокійливо. — Нам нічого приховувати, тож немає про що хвилюватися. Усе добре.

— Мабуть. Я не знаю, Чарлі. Я не певен, що це була добра ідея. Ми так спокійно жили стільки років. Добре жили, я сказав би. Пригадуєш, як було, коли вона тільки-но зникла? І після суду. Уся та увага, журналісти, місцеві зі своїми

думками,

побиті вікна, той псих, одержимий її справою. Ти не знаєш, як обернеться цей фільм. Може, вони хочуть підставити тебе? Вони це можуть, ти ж знаєш. Щось відредагувати. Підібрати музику, зняти у потрібному ракурсі. Дуже легко виставити когось лиходієм. Я не розумію, навіщо ми це робимо? Невже ти не боїшся знову привернути до нас усю ту негативну увагу?

— Ми робимо це, бо мусимо, Джеффе, — відповів тато, досі лагідно і спокійно, але Бел почула нотки нетерплячки в його голосі. — Думаєш, мені приємно? Думаєш, я хотів, щоб у моєму домі були камери і люди стромляли носа в наше життя, щоб витягували нагора всі ті старі болючі спогади? Але ми мусимо це зробити, і все буде добре, обіцяю. Вони не виставлять мене лиходієм, бо я не винен, і ми всі це знаємо. За кілька тижнів вони зникнуть, а ми повернемося до нормального життя. Слухай, може, ця документалка взагалі обернеться на краще. Люди нарешті побачать нас справжніми. Нашу родину. Те, як ми всі любили Рейчел. Може, цей фільм, зрештою, очистить моє ім’я.

— Але, може, ще не запізно...

— Не запізно

що? —

перебив його Чарлі. — Я підписав договір. Участь моїх рідних була частиною угоди. Я продав їм право на використання моєї особистої інформації, Джефферсоне. Мені заплатили сорок тисяч доларів. Здавати назад занадто пізно, тож ця розмова не має сенсу.

Бел переступила з ноги на ногу, хрускаючи колінами у тиші, й затамувала подих, щоб нічого не пропустити.

— Я просто турбуюся про тебе, — сказав Джефф. — Бо не певен, що ти все ретельно обміркував.

— Я обміркував усе вздовж і впоперек сотню разів. — От тепер Чарлі був сердитий. Бел ніколи таким його не чула. — Не пригадую, щоб ти пропонував оплатити батькові рахунки, Джефферсоне. Ти хоч знаєш, як дорого обходиться доглядач на повну ставку? Ти хоч колись про це замислювався? Ні, бо чомусь усе знову на мені. Нам потрібні гроші, Джеффе. Більше, ніж є в тебе чи в мене. Документалка заплатить догляд за батьком. Ти не хочеш цього робити,

я

не хочу цього робити, але в нас немає вибору.

На відміну від Джеффа, Бел слухала уважно, мотаючи на вус.

— Але ж має бути інший спосіб допомогти тату, і...

— Ти маєш рацію, Джеффе, — сказав Чарлі жорстко. — У нас було два варіанти. Перший: взяти участь у цій документалці. Другий: нарешті подати заявку на отримання свідоцтва про смерть Рейчел, щоб я міг одержати її страхові виплати. Авжеж, вони були б більшими. Але що з цього, по-твоєму, виставляє мене в гіршому світлі? У якому з двох варіантів мене вважатимуть винним?

Авжеж, тато мав рацію. Тато завжди мав рацію. Без нього все це розвалиться — уся їхня родина. Він хвилювався, думав і планував за всіх, щоб їм не доводилося ні про що турбуватися. Бел знала, що в нього має бути вагома причина постати перед камерами після стількох років.

— Пробач, — Джефф відступив, і його голос помякшав. — Я не подумав... про тата і про гроші. До мене не дійшло, що саме тому ти погодився на зйомки. Пробач. Дякую, що дбаєш про тата, що робиш це заради нього.

— Мені не треба дякувати, — сказав Чарлі вже спокійно. — Це ж тато. Я готовий на все заради нього. І заради кожного з вас.

— Я знаю, — сказав Джефф.

Бел ніколи не чула, щоб тато і Джефф сварилися. Звісно, вони часто дражнили одне одного як брати, іноді жартома перегавкувалися, але нічого серйозного Бел не пригадувала. Нічого, що вимагало б оцих

пробач.