Повернення Рейчел

— Рейчел, — спробував той знову. — В-вона... вона ж хіба не... Припини, — виплюнув він раптово, підіймаючи руку з колін і махаючи нею перед обличчям Чарлі. Він навіть зміг злегка ляснути його по щоці, перш ніж Чарлі спіймав його руку і м’яко стиснув у своїх великих долонях. Безпечних долонях.

— Усе гаразд, тату, — прошепотів він дідусю. — Я тут. Будь ласка, не хвилюйся.

— Джеффе? — запитав дідусь.

— Ні, я Чарлі. Я тут.

Йордан виструнчився в кутку кімнати.

— Усе гаразд, — сказав йому Чарлі. Тоді глипнув на Бел, щоб та теж не хвилювалась. Якщо тато каже, що все гаразд, то так воно і є.

Він повернувся до Ремзі.

— Тато багато чого забув після першого інсульту. Це було минулого літа — серйозна штука. Після другого він опинився в кріслі. У нього судинна деменція, тож він весь час втрачає робочу пам’ять, мову, старі спогади. Він може бути трішки агресивним, хоча сам того не хоче.

Ремзі, мабуть, усе це вже знав — тато мав йому пояснити. Може, він каже це на камеру, щоб люди не подумали, що дідусь просто дивний.

— Здається, він забув той проміжок часу, коли Рейчел була з нами. Я навіть не певен, що він пам’ятає дівчат, — промовив Чарлі сумно, не дивлячись на них.

Забути когось — це майже те саме, що покинути.

— Він не пам’ятає її. Не думаю, що варто розпитувати його про Рейчел — це тільки його роздратує.

І Бел була єдиною в цій кімнаті, хто справді його розумів.

— Звісно, перепрошую, — сказав Ремзі. — Не варто було питати. Просто здалося, що він всміхнувся, коли дивився відео.

— Нічого.

— Усе гаразд? Продовжимо?

Тато відповів, що все гаразд, значить, так і є. На його щоці розповзалась рожева пляма.

— Останнє відео — найважливіше, — сказав Ремзі, пильно подивившись на Бел.

Чудово. Її черга бути в центрі уваги? Весь цей час вона намагалася лишатися непоміченою, але бути непомітною — не значить зникнути зовсім. На щастя, досі тато і Шеррі відвертали на себе увагу.

— А особливе воно тому, — продовжував Ремзі, — що може бути останнім відео з Рейчел Прайс, якщо не рахувати камер спостереження у торговельному центрі «Байт Маунтін». Його зняла сама Рейчел одинадцятого лютого 2008 року — за два дні до свого зникнення.

Ремзі зробив драматичну паузу.

— Ось воно.

Клацнув на ноутбуці.

Дитина в жовтому комбінезоні лежить на килимі, займаючи собою весь екран і всміхаючись до глядачів рожевими яснами з ріденькими молочними зубками. Босі пухкенькі ступні притиснуті одна до одної, наче в очікуванні чогось.

— Хто найкраща дівчинка у світі? — протуркотів голос за камерою — м’яко, солодко і впевнено, наче вже знав відповідь. Він теж здавався дуже знайомим. Велетенська рука опустилася вниз, наче зійшла з неба, щоб полоскотати малу. Дівчинка захихотіла, стискаючи пухкенькі ручки в кулачки, щасливо вистромляючи язичка й надуваючи бульбашки слини. Щойно рука зникла з кадру, дитина знову завмерла, наче оживала лише від доторку. Її знову полоскотали.

— Хто мамина дівчинка? — запитав голос. Дитина верескнула радісно. — Ти! Ти мамина дівчинка, Аннабеллі-бу-бу.

— Ма-ма! — відчеканила дитина радісно.

— Так, Анно. Ти любиш свою маму, правда?

— Та, — відповіла дитина, впевнена, що сказала слово. — Мама лбулю а буте, — впевнена, що сказала речення.

— Так, хороша дівчинка, — протягнула Рейчел, вдаючи, що розуміє. — І мама любить тебе більше за все на світі. Правда ж?

Якийсь звук за камерою — наче зачинилися вхідні двері.

— Ти вже тут? — пролунав невиразний голос Чарлі на фоні. — Як ти дісталася додому?

— Жуль мене підвіз, — відповіла Рейчел.

— Я б приїхав по тебе, — сказав Чарлі. — Рейчел, люба, — вже ближче. — Ти знову не зачинила вхідні двері. Там же мороз! Не змерзла?

— Ні, — відповіла Рейчел. — Ми не змерзли, правда ж, кицю?

Маленька Аннабель підвелась, видуваючи з рота ще одну щасливу бульбашку.

Відео закінчилося.

Чорний екран.

Бел ковтнула липкий згусток слини, і він застряг у горлі. У кімнаті запанувала тиша — всі чекали, що вона щось скаже.

— Так, — мовила Бел, але навряд чи це рахувалося. — Цього я ще не бачила. — Що ще сказати, якщо не маєш що сказати? Бел повернулася до камери, дорогою зловивши Ешів погляд. Він показав їй два великі пальці на тлі футболки з полуницями. Ух, вона б застромила ці пальці йому в...

— Про що думаєш, Бел? — запитав Ремзі. — Які почуття в тебе викликало це відео, зняте всього за два дні до того, як усе зміниться назавжди?

Що вона відчуває? Ніяковість, комок у горлі, липкі долоні.

— Це приємно, — збрехала. — Бачити таку буденну мить нашого життя. Я не пам’ятаю нічого подібного. Але на відео здаюсь щасливою.

— Так, справді, — Ремзі всміхнувся їй підбадьорливо. — І Рейчел теж, як на мене. Вона здається щасливою — жодного натяку на неминучу катастрофу. Мушу визнати, мене самого розчулило це відео, коли я дивився його вперше. Помітно, що твоя мама дуже тебе любить.

Отже, мама її любила? Більше за все на світі? Що ж, тоді чому вже за сорок вісім годин вона покинула Бел на задньому сидінні автівки? Чому зникла назавжди? Нехай пояснить їй це.

— Я помітив іще дещо, — продовжив Ремзі. Щось він забагато помічає, можливо, час до лікаря? — Ти схожа на Рейчел зовнішньо, але мою увагу привернуло те, наскільки схожі у вас голоси. Ти говориш майже так само, як вона.

— Так, я теж це помітив, — втрутився Джефф. — Тепер, коли ти виросла, у вас дуже схожі голоси. Ми б, мабуть, плутали вас по телефону, якби...

Ага. Якби.

Бел знала, що вони мають рацію. Голос Рейчел здавався їй знайомим не тому, що вона запам’ятала його, бо цього просто не могло бути. Ремзі чекав на її реакцію, але Бел не хотілося говорити голосом Рейчел.

— Тут є ще одна цікава подробиця, — Ремзі повернувся до її тата. — Чарлі, в грудні 2008 року ви дали свідчення на суді, що в останні кілька місяців до зникнення поведінка Рейчел змінилася. Що вона стала забудькуватою, замисленою, відстороненою. Саме ці слова ви вжили. Можете розповісти щось про це?

Чарлі випростав спину, і старий диван рипнув під ним.