Страница 16 из 154
— Це був день винесення вироку, — сказав він, нарешті отримавши нагоду вставити слово. — Після двох днів обговорень присяжні нарешті ухвалили рішення. Шеррі лишилася вдома з дітьми. Тато не захотів їхати до суду — надто хвилювався, боявся, що Чарлі засудять, тож я поїхав сам. Присяжні визнали його невинуватим. А це означало, що Чарлі нарешті міг повернутися додому. То був дуже емоційний день.
— Чарлі, ви провели за ґратами сім місяців в очікуванні суду, — Ремзі ще раз спробував його розговорити. — Мабуть, для вас цей час тягнувся дуже повільно.
Чарлі кивнув.
— Ще б пак. Бути окремо від Бел, коли вона така маленька... Але то був гарний день. Гірко-солодкий, бо ми досі не знайшли Рейчел і не знали, що з нею сталося. Але це був кінець найжахливішого періоду в моєму житті. Я того дня радів, бо повернувся до рідних.
— Ми теж раділи, що ти знову з нами, — додав Джефф.
— Так, — шморгнула носом Шеррі. — Звичайно, нам подобалося бути з Бел. Ми забрали її, щойно Чарлі арештували. І в нас саме мала народитися дитина. Після стількох років у порожньому будинку з’явилося одразу дві дитини. Це було... — Шеррі затнулася, підбираючи слово. — Насичено. Трішечки втомливо. Але Бел була дуже милою дівчинкою. Весь час питала: «Де мама? Де татко?». Пам’ятаєш, Джеффе? А потім припинила. А коли з’явилася Картер, Бел була просто одержима нею. Називала її
моя ляля,
ви бачили це на відео.
Бел повернулася до Картер і самими губами вимовила
моя ляля
— тільки значно демонічніше.
Картер пирснула.
— Патрик дуже нам допомагав, правда ж, тату? — звернулася Шеррі до дідуся. — Я народжувала Картер вдома — терпіти не можу тих лікарень, голок і всього того мотлоху.
«Всього того мотлоху», — каже людина, яка не перестає говорити про гомеопатичні чаї.
— ...Тож Патрик забрав Бел до себе на кілька днів, поки я народжувала Картер. А потім дуже допомагав нам із дівчатками. Він обожнює своїх онучок. Пам’ятаєш, як ти любив читати Бел? Ми всьому давали раду самі. І я думаю, ми непогано впоралися.
— Безперечно, — тихо сказав Чарлі. — І я дуже вдячний за те, що ви були з Бел, коли мене не було поруч. Я ніколи не зможу висловити вам усієї своєї вдячності. Не думаю, що дякував вам достатньо.
— Тобі й не треба, — Джефф перехилився до брата через Шеррі. — Для цього й існує родина. Я нітрохи не сумнівався, що ти вийдеш на волю того дня. Саме тому поїхав до суду на пікапі Чарлі. Знав, що він захоче сісти за кермо й поїхати додому як вільна людина.
— Це правда, — Чарлі витер очі. — Мій «форд» Ф-се-рії. Я обожнював той пікап. Придбав його всього за кілька тижнів до арешту, і...
— Мені треба до вбиральні, — пробурмотів Джефф і покрокував геть, перш ніж хтось із присутніх устиг щось сказати.
Очі Ремзі округлилися. Решта знімальної групи переглянулася.
— Джеффе, ви не можете просто...
Але Джефф ще й як міг, бо вже зник у коридорі, зачинивши за собою двері вбиральні. Типовий дядько Джефф — непробивна стіна.
За кілька секунд Еш болісно скривився, зняв навушники й підняв їх над головою, мов корону.
— Мікрофон досі на ньому, — пояснив він.
— Ти чуєш, як він пісяє? — запитала Бел.
— О так. Старається.
Картер ляснула себе рукою по чолі.
— Вбийте мене, я серйозно.
— Я думав, він не хоче, щоб хтось бачив, як він плаче, — сказав Чарлі, нарешті витерши очі. — До речі, про пісяння і мій улюблений пікап... — почав він.
— Тільки спробуй, — Бел крутонулася, грізно зиркаючи на нього.
Чарлі реготнув і скуйовдив їй волосся:
— Продовжуй. Це мило.
Ні, це не було мило — зовсім навпаки. І тут була ціла британська знімальна група. Не кажучи вже про камери.
Тато штрикнув її в спину:
— Ну, я вже почав.
Бел зітхнула й відвернулася. Ну, гаразд, якщо це його розважить. Але брати участі в цій розмові вона не буде.
— Я обожнював той пікап, — сказав Чарлі до Ремзі, радо вхопившись за дозвіл. — До смерті б його не міняв. Але... якось ми з Бел поїхали в Норт-Конвей — уже й не пригадаю, навіщо.
Бел пам’ятала.
— Ми поїхали в «Країну казок» на мій дванадцятий рік народження.
— Так! — сказав Чарлі. — Отож, дорогою назад ми зупинилися біля «Тако Белл». Я лишив Бел у машині, а сам пішов по їжу. А коли повернувся, вона обмочилася і покрила
все
заднє сидіння, — він реготнув, драматично розводячи руками. — Пів салону. Там було кілька літрів.
— Дядьку Чарлі, — протягнула Картер докірливо.
— Ти лишив мене там годин на три, — запротестувала Бел. Нестерпне пашіння її щік було ще гіршим за саму історію.
Чарлі зареготав ще дужче.
— На десять хвилин. П’ятнадцять, щонайбільше. Я думаю, ми перебрали молочних коктейлів у «Країні казок», — він схилився до Бел і обійняв її ззаду, вкриваючи маківку більшою кількістю поцілунків, ніж варто було б. — Одним словом, ми так і не вивели з салону запах сечі. Оце й був кінець мого прекрасного пікапа, мого першого транспорту як вільної людини.
— Спочивай з миром, — пробурмотіла Бел.
— З милом? — перепитав Чарлі.
Бел не удостоїть цю ремарку відповіддю.
Із туалету почувся звук зливу води, і Джефф, насвистуючи, вийшов до них. Отже, руки він не помив. Картер ще більше вросла в підлогу.
— Джеффе, — Ремзі підвівся, силкуючись говорити легко й невимушено. — Нічого страшного не сталося, але наступного разу дуже прошу зачекати, поки ми закінчимо знімати сцену.
— Але мені дуже треба було в туалет, — сказав Джефф, повертаючись на своє місце на дивані.
— О, ми в курсі, — пробурмотів Еш, знову вдягаючи навушники.
— Я хотів би повернутися до того, що Джефф сказав про відео, — продовжив Ремзі. А тоді дивним чином примудрився пом’якшити тон: — Патрику, ви пам’ятаєте, чому не хотіли їхати в суд у день оголошення вироку? Патрику?
— Що? — кавкнув дідусь, зачувши своє ім’я.
— Ви боялися, що вирок буде обвинувальним?
— Хто це?
Чарлі засовався на дивані, підсуваючись ближче до дідуся.
— Тату, — сказав він м’яко. — Він питає тебе про суд. Пам’ятаєш? Щодо Рейчел?
— Рейчел, — озвався дідусь, наче давився гострим словом. Біля кутиків його рота натягнулися павутинки висохлої слини. — Рейчел. Дівчина Чарлі.
— Дружина, — Чарлі виправив його зі спокійною усмішкою. — Усе гаразд, тату, ми нікуди не квапимось, — Чарлі підсунувся ще ближче і обійняв дідуся однією рукою за плечі.