Повернення Рейчел

— Дякую, — прошепотіла Картер. — Побачимось у магазині, ма... тітко Рейчел, — виправилася вона, бо тут усе ж було доволі людно.

Картер побігла до подружок, які вмить обступили її, і зникла між ними.

Вона пішла. Але це не страшно, бо Бел знала, що Картер повернеться.

Картер завжди повертатиметься — байдуже, пішла вона привітатися з подругами чи поїхала вчитися в Нью-Йорк. Люди, які тебе люблять, яким справді не байдуже, завжди до тебе повертатимуться.

Іноді навіть із мертвих.

— Отже, ми вдвох, — мама взяла Бел під руку, і разом вони попрямували до входу в будівельний магазин. — Ти як? Про що думаєш?

— Ой, вибач, ні про що, — сказала Бел. Хоча це була не зовсім правда. — Хоча ні, власне, я міркувала, чи варто мені написати тій дівчині, Сем. Тій, яка подарувала мені браслет із черепами. Ми з нею колись дружили.

То була остання подруга, яку відштовхнула Бел, перш ніж лишитись геть самою. Але тепер вона була готова знову стати чиєюсь подругою. Тепер знала, як це робиться. Байдуже, якщо потім ви розійдетесь чи хтось на когось образиться.

Байдуже, якщо це не триватиме вічно. Це однаково матиме значення.

— Так, — мама глянула на неї з розумінням. — Я думаю, варто. Може, запроси її до нас?

Бел кивнула. Може, вона спробує.

Мама взяла візок для покупок і покотила його до дверей.

— А ще нам треба подивитися на книжкові полиці у вітальню.

— Було б добре.

— Хочеш щось іще? — запитала мама, зиркаючи на свій список.

Ні, їй більше нічого не хотілося.

Їй хотілося просто бути тут, із мамою. Дивитися на тисячу відтінків білого і вдавати, що вона бачить різницю, бо річ була зовсім не у виборі фарби. Річ була в тому, щоб навчитися знову бути мамою і донькою, віднайти одна одну в мільйонах буденних подробиць, скластися докупи досконало, наче їх ніколи не розлучали, наче в них ніколи не відбирали часу.

І колись так і буде. Вони вже зробили багато для цього.

Автоматичні двері розсунулися перед ними, і Бел допомогла мамі закотити візок усередину, поправляючи ногою неслухняне колесо.

Вони переступили поріг.

Двері зачинилися за ними зі злодійкуватим шурхотом, наче викрадали їх.

Вони зникли.

Але цього разу удвох.