Повернення Рейчел

Ремзі сказав, що це її історія, але ж це було не зовсім так. Це була і його історія теж. І це дещо нагадало Бел — у її пам’яті зринув старий спогад, що відтоді встиг перетворитися на щось нове.

— Минулого року Ремзі зняв документалку, яку ніхто не купив, бо їй бракувало

людського чинника.

Він знімав її в Міллінокеті, штат Мен. А це те саме місце, де ти...

Мама кліпнула — Бел бачила її в дзеркалі заднього огляду.

— Це була ти! — вигукнула Бел. — Ти була Лукасом Аєром із твіттеру. Ти залишила коментар, завдяки якому Ремзі взяв історію зникнення Рейчел Прайс як тему для документалки. Тому вони сюди приїхали.

Мама знизала плечима.

— Я бачила їх у місті. Злякалась, що ненароком потраплю на відео і хтось впізнає мене на фоні. Тож намагалася якнайменше виходити з дому. Але тоді мені подумалось, що документалка могла б стати в пригоді. Я хотіла подивитися, як Чарлі брехатиме на камеру, вдаючи, що й гадки не має, що зі мною сталося. Ну а ще ж, знаєш, гроші... Я думала, що як повернуся вчасно, вони запропонують мені взяти участь у зйомках, і ті гроші допоможуть нам почати нове життя. Тож я написала той коментар. Не дуже сподівалась, що він послухає. Але, мабуть, з мене вийшла надто спокуслива таємниця.

— А казала мені, що не вмієш користуватися твіттером, — сказала Картер. Вона їхала, заклавши задовгі ноги на панель приладів.

— Ну, це правда, я його не розумію. Але це ще нічого, порівняно з тіктоком. Чого всі там так кричать?

Картер засміялась.

— Треба просто стишити звук. Я ж показувала тобі, як це робиться. Збоку на телефоні є дві кнопки.

— Та скільки там тих кнопок? — пробурмотіла мама.

— Буквально тільки три.

Попереду з’явилася припаркована на узбіччі автівка. Поруч з нею стояв Дейв Вінтер і виписував комусь штраф за порушення правил дорожнього руху. Довелося пригальмувати, і Дейв устиг їх помітити. Він помахав їм, зблискуючи значком.

Мама кивнула, а Бел склала губи в усмішку. Вона звільнила Дейва від його обіцянки. Він мав рацію. Він не був її боржником, і вже тим паче не завинив нічим перед Чарлі. Хай усе так і лишається, аби тільки він не наблизився до правди.

Картер заклякла на своєму місці.

Мама це помітила.

— Хай там як, — заговорила вона, — думаю, ми дуже добре впоралися з інтерв’ю.

Картер знизала плечима.

— Не знаю. Мені здається, я дуже гальмувала з відповідями і моє обличчя виказувало все, про що я думала, коли Ремзі згадував у розмові Джеффа або Чарлі. А якщо вони зрозуміли, що я брешу? А якщо люди дивитимуться документалку і зрозуміють, що я вбила їх обох?

— Картер, — мама зупинилась на червоне світло і повернулась до молодшої доньки. — Будь ласка, не кажи більше такого. І навіть не думай. Ти нікого не вбивала, повір мені.

Картер притягнула до себе коліна і сховала руки між колінами.

— Але ж це не так.

— Послухай мене. Ти нікого не вбивала. Чарлі стягнув Джеффа у прірву. Це він убив його.

— Але я штовхнула Чарлі. Я вбила його.

Мама втягнула у груди повітря й затримала його там. Світлофор мигав, наче відраховував за неї секунди. Колір змінився, і вона видихнула.

— Ні, Картер. Ти не вбивала Чарлі. Його вбила я.

— Що? — Розум Бел збурився, завертівся, тягнучи за собою і серце. — Про що це ти?

Мама не зводила очей із дороги.

— Джефф був мертвий. Я думала, що Чарлі теж, але він пережив падіння і прийшов до тями, коли я затягнула його в копальню. Він був дуже скалічений, не міг рухатися і ледь міг говорити, але розплющив очі. Він благав мене не робити цього, — Рейчел кашлянула, ковзнувши руками по керму. — Другого падіння він не пережив.

— Що? — Картер затулила руками рота.

— Ти обіцяла більше нам не брехати, — Бел вп’ялась поглядом у мамину потилицю. Якщо це правда, то чому вона каже це тільки зараз, два тижні по тому?

— Я не брешу. — сказала мама, досі дивлячись тільки на дорогу. — Так усе було. Картер нікого не вбивала. Чарлі вбив Джеффа, а я вбила Чарлі.

Зі свого заднього сидіння Бел помітила, як змінилася Картер — разюче і майже миттєво. Її плечі розслабилися, а очі трохи проясніли. Губи більше не були судомно стиснуті, і навіть дихання стало іншим.

Тоді Бел усе зрозуміла.

Нехай мама збрехала, нехай це її остання брехня, але навіть якщо так, вона має поважну причину. Цим вона захищає Картер — цього разу не від поліції, а від власної совісті. І якщо це так, то Бел зможе жити з цією брехнею, зможе їй пробачити. Цього разу не обов’язково знати правду — нехай це буде остання таємниця Рейчел Прайс. Зрештою, так зробила б турботлива мама.

Вона заїхала на паркувальний майданчик.

— Тож більше ніколи не кажи цього, Картер, бо це неправда. Ти не зробила нічого поганого, — Рейчел вимкнула двигун і потягнулася до Картер, пірнувши пальцями в її міднувате волосся. — Гаразд? — сказала вона, протягуючи між пальцями пасмо.

— Гаразд, — Картер склала губи в усмішку й забрала пасмо в мами. Можливо, цієї ночі вона зможе навіть спати у власній кімнаті. Не те щоб Бел хотілося спекатися її, хоч сестра і хвицала ногами уві сні. Чого вона така цибата?

Гостьова спальня тепер була кімнатою Картер, а мама перенесла свої речі у свою стару спальню, де тепер було нове ліжко з новим матрацом і не було жодної речі, якої торкався Чарлі.

— Гаразд, ходімо, — мама розстебнула пасок безпеки. — Фарба сама себе не купить.

— Знов фарба? — застогнала Бел. —

Тобі більше подобається молочний, яєчна шкаралупа чи слонова кістка?

Воно все біле, мамо. Просто обери навмання.

— А ти бачила пробні мазки в мене на стіні? — Картер вийшла з машини. — Каже, щоб я обрала, але щонайменше три з них — блювотного кольору.

— Дівчата, припиніть глузувати з мене, інакше поставлю в куток, — всміхалася Рейчел.

— Якщо вже ставити когось із нас в куток, — сказала Бел, — то тільки Картер. За те, що каже

дупа.

— Йди в дупу, — Картер наступила їй на ногу.

Усі засміялися. Сміх Картер був схожий на сміх Бел, а Бел сміялася майже як мама. Усе це зливалося в таку гармонійну мелодію.

— Картер! — гукнув хтось із паркувального майданчика.

Усі повернулися на звук, і Бел напружилася, зчепивши щелепи. Але це були просто подружки Картер зі школи. Вони стояли під дверима «Розас Піца», поруч із будівельним магазином.

Картер помахала.

— Можна? — запитала вона маму, але її погляд метнувся до Бел, і на ній затримався.

Бел кивнула.

— Авжеж, можна, — сказала вона і голосом, і очима. — Біжи.