Повернення Рейчел

Глава 54

— Що, на вашу думку, сталося з Чарлі, Джеффом і Шеррі?

Ремзі сидів у конференц-залі готелю «Роялті Інн», в ореолі сліпучої лампи, що стояла за ним.

Бел сиділа на дивані, посеред охайно розкладених подушок.

Цього разу вона була не сама. Мама сиділа з одного боку, Картер — з іншого.

Вона втиснула коліна в журнальний столик. Там стояла повна пляшка води, яку не можна було пити, і три склянки замість однієї. А ще мармурова шахівниця, де досі бракувало королеви. Вона була в кишені Бел, готова повернутися на дошку, коли ніхто не дивитиметься. Тепер вона була їй не потрібна.

— Не знаю, — сказала мама, щоб не довелось їй.

Це було їхнє

заключне інтерв'ю,

принаймні так було написано на хлопавці. Остання сцена у «Поверненні Рейчел Прайс» — розмова з тією дрібкою Прайсів, що лишилась.

Еш був десь там, захований у морі сліпучого світла, вдягнений у той свій потворний фіолетовий светр із динозаврами. Джеймс сидів за великою камерою, Саба — за триногою з мікрофоном, пухка сіра голівка якого нависала над ними.

— Минуло два тижні, відколи Джеффа та Шеррі бачили востаннє, — Ремзі сплів пальці докупи — І майже місяць із моменту зникнення вашого чоловіка Чарлі. Де вони зараз, на вашу думку, і чому поїхали?

— Я не знаю, де вони, — сказала мама, дивлячись Ремзі в очі й кліпаючи достатньо для того, щоб мати переконливий вигляд. — На думку поліції, Чарлі втік до Канади. Вони вважають, що Джефф і Шеррі зробили те саме, і знайшли докази, які це доводять. Наче вони планували це втрьох заздалегідь. Але

чому...

Тут я можу лише здогадуватися.

— І які ж ваші здогадки, Рейчел? — не відступався Ремзі.

Вона зробила глибокий вдих, наче міркувала.

— Моє повернення вибило родину з колії. Усі стресували, усім довелося призвичаюватися. А ще ж уся ця увага, море запитань, море преси, — вона спинилася удавано замислено, як підказала їй Бел. — Я думаю, моє повернення розворушило якісь родинні проблеми. Не знаю, чи були вони причетні до чогось незаконного, але схоже на те, що моє повернення стало каталізатором і значною мірою вплинуло на їхнє рішення поїхати. Бел, ти казала, що останнім часом, ще до мого повернення, дядько Джефф і тато часто сварилися?

— Так, — підхопила ниточку розмови Бел. — Було таке. Вони весь час сварилися через гроші. Власне, саме тому тато погодився на цю документалку — йому дуже потрібні були гроші. Не знаю, чи це якось пов’язано з їхнім зникненням, але може бути.

Мама кивнула і знову взяла ініціативу на себе.

— На жаль, ми не маємо всіх відповідей. Я намагалася розплутати цей клубок, дізнатися, що вони приховували, що змусило їх поїхати. Можливо, вони думали, що я знала щось ще до свого зникнення... це здається мені логічним, але я гадки не маю, що це може бути. Лишається сподіватися, що одного дня вони всі повернуться, і ми все з’ясуємо.

— А ти, Картер? — Ремзі повернувся до неї. — Ти отримувала якісь звістки від своїх батьків, відколи вони поїхали?

Картер виструнчилася.

— Ні. Жодної від того вечора, коли ми відсвяткували вісімдесят п’ятий день народження дідуся.

— Як ти почуваєшся? Адже вони залишити тебе тут саму.

— Мені сумно, — шморгнула носом Картер. — Я не знаю, чому вони поїхали, але це мало бути щось дуже серйозне, якщо вирішили покинути свою п’ятнадцятирічну доньку і обірвати з нею всі зв’язки. Я сумую за ними і сподіваюся, що в них усе гаразд. Але це був їхній вибір, і мені хотілося 6 думати, що вони покинули мене, щоб захистити від чогось. Чесно кажучи, у мене досі така плутанина в голові. Минуло всього два тижні.

— Зараз ти живеш зі своєю тіткою і кузиною?

— Так, — відповіла за Картер мама. — Картер — наша рідня, і може жити з нами скільки забажає. Власне, ми раді, що вона з нами, правда, Бел?

— Питає мене перед камерами, щоб я відповіла щось чемне, — пирхнула Бел.

Картер штурхнула її ліктем під ребра.

Ремзі всміхнувся, вирішивши не заважати цій миті. Лише за хвилину заговорив знову:

— Отже, маємо нову таємницю? Цього разу з Чарлі, Джеффом та Шеррі у головних ролях?

— Вочевидь, так, — кивнула мама.

— Але повернімося ще трішечки в часі, — Ремзі нахилився вперед, а це означало, що на них чекають непрості запитання. — Власне, таємниця вашого зникнення, Рейчел, досі залишається нерозгаданою. Кілька тижнів тому, коли Філліп Алвес вдерся у ваш будинок, ви повідомили поліції, іцо вас викрав саме він. Але поліція з’ясувала, що в той день, коли ваш викрадач звільнив вас, Філліп Алвес був у Мексиці, тож це ніяк не міг бути він. Можете це прокоментувати?

— Авжеж, — сказала мама так, ніби чекала це запитання, бо насправді так і було. Вони заздалегідь підготували відповіді на всі запитання, які міг поставити Ремзі. — Тієї миті я була впевнена, що це він. Була ніч, а свого викрадача я бачила тільки в темряві — він ніколи не підходив до мене близько. Може, це був страх, викликаний тим, що він у нас удома і напав на Бел, тому моя підсвідомість зіграла зі мною злий жарт. Я помилилася. Це був не Філліп Алвес. Той чоловік досі на волі, і тепер я не впевнена, що впізнаю його, якщо побачу.

Ремзі кивнув, сперши підборіддя на сплетені руки.

— Вас бентежить те, що ви можете так ніколи й не дізнатися правди? Що поліція може ніколи його не знайти?

До цього питання вони не підготувалися. Бел поклала руку на диван і посунула її до мами, легенько торкаючи її мізинцем об ногу, аби та знала, що вона поруч. І байдуже, чи записали це камери.

Мама глипнула на неї, — якісь пів секунди, але цього було достатньо.

— Якби ви запитали мене про це кілька тижнів тому, я сказала б, що бентежить. Тоді я думала, що потребую відповідей і не зможу жити без них. А тепер змирилася. Я й сама цілих шістнадцять років була таємницею, тож думаю, зможу вжитися з цією загадкою. — Її голос здригнувся — цього разу природно. Бел помічала різницю. — Але жити в страху я більше не планую. Я надто довго боялася, і нарешті виборола свій шлях додому, до своєї сім’ї. Час рухатися далі, з відповідями чи без. Поки не знаю куди, але з ними двома я точно не загублюся.

Ремзі відхилився на спинку стільця, не зводячи з них усміхнених очей.

— І це все! — він плеснув у долоні, а тоді ще раз, і ще раз, киваючи їм.

Джеймс приєднався до нього. Тоді Саба.

Еш нарешті виринув з того світла і тепер сяяв на тлі лампи. Підморгнув Бел, спіймавши її погляд.

Бел і собі заплескала, адресуючи оплески йому. Тоді приєдналася Картер. А тоді й мама.