Повернення Рейчел

— Річ не в цьому, — сказала Картер й узялася длубати свої спортивки, збираючи тканину в складки то так, то сяк.

Очі Шеррі більше не були порожніми. Вона вичавила з себе сльозинку, і та повільно сповзла по її щоці.

— Ти справді хочеш, щоб я поїхала? Я ж виростила тебе.

— Ні, не виростила, — видушила з себе Картер ледь чутно. — Мене виховала Бел. Родину можна обирати. І я обрала їх. Пробач.

Шеррі стерла сльозу, і та скотилася з її пальця.

— Час іти, Шеррі, — коротко кивнула Рейчел. Незлостиво, хоча мала на це повне право.

Шеррі не сказала більше ні слова. Вона знала, що програла. Бел думала, що тітка чинитиме значно більший спротив, як мала б зробити матір: вищирити зуби і спалахнути.

Шеррі пригорнула сумочку до грудей і вийшла в коридор.

Вони пішли за нею. Рейчел спиралася на Бел і шкутильгала.

Шеррі прочинила двері і спинилася на першій сходинці. Озирнулася, дивлячись лише на Картер.

— Бувай, — сказала вона, і її нижня губа задрижала, погрожуючи потягнути за собою очі і ноги.

— Бувай, — сказала Картер, і в її голосі з’явилася перша за весь час тріщина. Її очі не могли приховати правди: це прощання виявилося важчим, ніж вона думала. Можливо, вона потім заплаче. Можливо, вони всі плакатимуть.

Вони стояли в коридорі — маленька сім’я і все, що лишилося від великої родини, — і дивилися, як Шеррі йде геть. Спускається по сходах, крокує вулицею. Картер стала на поріг і витягнула голову, щоб потримати її в полі зору перш ніж вона зникне.

— А дідусь? — запитала вона, намагаючись відвернути їхню увагу. — Я знаю, що Чарлі все це почав, але дідусь відіграв значну роль. Він мав вибір.

Рейчел пригорнула доньку за плечі і потягнула другу руку до Бел.

— Так, мав, і я ненавиджу його за те, що він із нами зробив. Але... мені здається надто жорстоким карати старого чоловіка, який навіть не пам’ятає власної провини, — Рейчел закусила губу, лишаючи на ній примарні відбитки зубів. — Йому й так недовго лишилося. Ми не ходитимемо до нього. Але я платитиму Йордану, щоб доглядав за ним до кінця. Врятую його, та насправді не зовсім. Він помре самотнім і спантеличеним. Я думаю, цього достатньо. А ви як вважаєте?

Бел кивнула.

Картер глянула на сестру і кивнула теж.

Такі питання вирішувалися всією сім’єю. Вони мали ухвалювати власні рішення, щоб надолужити ті роки, коли вирішували за них.

Через дорогу відчинилися двері будинку номер тридцять два. Пані Нельсон стала на порозі і дивилась, як вони стоять на своєму. Матір і двоє доньок, хоча про це ніхто ніколи не дізнається — навіть вона, хай як видивлятиметься.

Бел помахала, і пані Нельсон помахала у відповідь.

— Припини бути такою приємною, — зашипіла Картер. — Ми ж маємо поводитися природно.

— Я часом буваю приємною.

Мама і сестра повернулися до неї з однаковісінькими виразами в очах.

Бел усміхнулася.

— Гаразд, ваша правда, це було аж фізично боляче.

Рейчел засміялася, накрутила на палець пасмо волосся Бел.

— Я думаю, ти це переживеш, Бел.

І Бел знала, що вона має рацію.