Повернення Рейчел

Глава 53

Картер тремтіла під ковдрою, коли Бел залізла в ліжко.

Вона дивилася на Бел широко розплющеними очима, наче забула, як люди кліпають, або й не знала цього.

Бел натягнула ковдру їй на плечі.

— Усе гаразд. Я тут.

— А що, як хтось дізнається, що я зробила?

Бел торкнулась ногами ступні Картер.

— Ти нічого не зробила. І ніхто не дізнається. Ми все для цього зробимо.

Але Картер дихала надто швидко, надто поверхнево.

— Заплющ очі, — сказала Бел.

— Вони заплющені.

— Ні, ти дивишся на мене. Просто глибоко вдихни і видихни.

— Я намагаюся.

Картер перевернулася на спину, її повіки затріпотіли, силкуючись лишатися стуленими.

— Вона вже повернулася?

— Ні, — Бел зиркнула на вікно, де в щілині між фіранками виднівся клаптик неба. Темрява надворі вже пом’якшала, проясніла, ледь торкнута сірістю. — Але скоро повернеться.

Рейчел мусила повернутися до того, як світ прокинеться і зрозуміє, що Джефф Прайс приєднався до зниклих.

Ох уже ці Прайси! Схоже, це в них у крові.

Дихання Картер стало повільнішим, засвистівши між напівзімкнутими губами.

— Усе добре, — сказала Бел. — Спи. Я чекатиму. Зі мною ти в безпеці.

Картер вдихнула, а тоді видихнула щось майже схоже на слово.

Вона спала, а Бел чекала, заплющивши очі, бо вони були надто подразнені і втомлені. Їй не хотілося дивитися, як підкрадається світанок, стираючи одні тіні в її кімнаті і створюючи інші.

Бел чекала. Гул холодильника перетворився просто на фоновий звук у її голові, наче щось із уяви чи з пам’яті. Картер спала в неї під вухом.

Бел слухала, але не чула. Аж поки двері її спальні стиха не прочинилися, шурхнувши об килим. Тоді почулися майже нечутні кроки.

Бел розплющила затягнуті поволокою очі й на півдорозі знову заплющила.

Рейчел стояла на порозі й дивилася на них.

Вона не пішла. Вона залишилася.

Бел відчувала її присутність як спокій, що торкався її навіть у тому проміжному стані: між сном і пильнуванням, сьогодні і завтра, сестрою і донькою.

Тепер, коли мама була вдома, Бел могла нарешті заснути. Мама захистить їх обох.

Бел видихнула і заснула.

Але того ранку Рейчел не дала їм поспати.

Вона прийшла о сьомій тридцять із кавою і сіла, притиснувши їх обом ноги.

— Вибачте, — засовалась вина, віддаючи одну чашку Бел. Її улюблене горнятко. Зачекала, поки Картер продере заспані очі, а тоді подала каву і їй.

Бел позіхнула.

— Потім зможете поспати ще, — Рейчел поплескала легенько по вкритій ковдрою нозі Бел. — Як успіхи?

— Я все зробила, — сказала Бел. — Записів не лишилося.

— І я теж, — підхопила Картер. — Витерла всі книжки.

— Добре, — всміхнулася Рейчел трохи силувано.

— А в тебе? — Бел сіла в ліжку.

Рейчел кивнула.

Її погляд здавався відстороненим, і в тих очах прозирала бездонна чорнота шахти.

— Усе зроблено, — промовила вона тихо.

Схоже, за всю ніч вона не зімкнула очей. На її горлі темнів синець, розцвівши синіми й багряними барвами мертвого всесвіту.

— Хоча ні, не все, — зітхнула Рейчел. — Є ще дещо, що ми маємо зробити. Всі ми. Картер... — вона глянула на свою молодшу доньку. — Маємо вирішити, що робити з Шеррі.

— Трясця, — прошепотіла Бел у свою каву. — Я про це й не подумала... Як ми пояснимо Джеффове зникнення? І Картер... Шеррі ж не відпустить її.

— Я думаю, скоро вона прийде сюди шукати Джеффа і Картер, питати, чому вони вчора не повернулися додому, — сказала Рейчел. — У мене є ідея. Але спершу, Картер, я хочу знати, що про це думаєш ти. Йдеться про жінку, яку ти все життя вважала своєю матір’ю. Я хочу, щоб ти знала: я зрозумію, якщо ти її дуже любиш. Але остаточне рішення буде за тобою.

Картер відсьорбнула кави, хоч та явно була ще надто гаряча, — Бел розуміла, що вона міркує.

— Добре, — сказала вона, постукуючи вічно неспокійними пальцями по чашці.

Картер ухвалила рішення.

— Ти впевнена? — запитала Рейчел. — Якщо ми це зробимо, шляху назад не буде.

Картер прокашлялась.

— Впевнена.

Дзвінок пролунав о восьмій двадцять. Одна довга нота.

Вони знали, хто це, і були готові.

Двері відчинила Бел.

— Тітко Шеррі, — закліпала вона, мружачись на сонці, — її очі прагнули темряви. — Як ви?

— Так собі, — Шеррі прослизнула повз неї в дім. — Картер у вас? Вона не попереджала мене, що лишиться на ніч, — жінка вскочила у вітальню, не чекаючи на запрошення. — Ось ти де! Ну ж бо, ходімо додому. Де твій тато? Лишився в дідуся?

Бел зачинила двері й пішла у вітальню за Шеррі.

Рейчел і Картер сиділи на дивані.

Шеррі стояла перед ними; на згині її ліктя нетерпляче бовталась сумочка.

— Картер, — вона заклацала пальцями.

— Сідай, Шеррі, — Рейчел показала на диван. Вона вдягнула один зі светрів Бел — блакитний із високою горловиною, щоб заховати синець на шиї.

— Ох, це зайве, Рейчел, — Шеррі вимовила її ім’я твердо, гризнувши його посередині. — У нас сьогодні багато справ. О дванадцятій Картер на танці, а тоді ми...

— Сідай, Шеррі.

— Ні, справді, Рейчел, це дуже мило з твого боку, але нам треба бігти. Правда же, Картер? — запитання, яке насправді не лишало їй вибору. Але Картер уже обрала.

Бел проминула Шеррі і собі сіла на диван. Картер опинилася посередині.

Троє проти однієї. У неї не було шансів.

— Сідай, — цього разу заговорила Картер, зціпивши зуби.

— Що відбувається? — Шеррі сіла на краєчок крісла. — Є якісь новини про Чарлі?

— Ні, Шеррі, про тебе. Про те, що ти зробила.

Шеррі насупилась.

— Рейчел, я не знала, що ти теж зробила торт. Я просто хотіла допомогти.

— Я не про торт, Шеррі, — Рейчел нахилилась вперед і сплела перед собою пальці. — Ти вкрала мою доньку.

Очі Шеррі округлилися. Вона притлумила зойк і глянула на Картер.

— Що ти таке кажеш? — хрипко засміялася. Потім поставила сумочку собі на коліна, наче сподівалася, що та її захистить. — Бел прожила з нами якісь сім місяців, коли Чарлі арештували.

— Не цю доньку, — сказала Рейчел похмуро. — Я про немовля, яке ти вкрала майже шістнадцять років тому.

Очі Шеррі округлилися ще більше. Шеррі похитала головою:

— Я не...

— Ти вкрала її. Ти носила силіконові накладки, щоб удати вагітність. Їй було всього два тижні, коли Патрик забрав її в мене і віддав тобі.

Губи Шеррі зарухались, та з них не злетіло ні слова.