Страница 141 из 154
— Що ти робиш?
— Захищаю свою сім’ю.
Він кивнув.
— То це кінець? — прошепотів він майже мелодійно, але ж як сумно.
Бел кивнула.
— Це кінець.
— Ясно.
Еш відвернувся.
Спустився по сходах. Кожен його крок порожньо відлунював у нічній темряві і в грудях Бел, зачіпаючи серце.
Пройшов під’їзною доріжкою і вийшов на тротуар. Це кінець, і він іде, як і мало бути від початку.
Аж раптом нове, несподіване усвідомлення: це не зовсім так.
— Стривай! — кинулась вона за ним.
Еш повернувся і здивовано крекнув, коли Бел влетіла в нього.
Її очі знайшли його очі, його вуста знайшли її.
Вона провела рукою по його розпатланому волоссі, притягуючи його ближче до себе.
Його пальці торкнулися її шиї, ковзнули вгору, проте тепло від них шугонуло вниз.
Усе ще прощання, але й дещо інше.
Бел відхилилася, всього на кілька сантиметрів.
— Це не було марно, — прошепотіла вона, торкаючись його губ. — І це мало значення.
— Я знаю, — він притиснувся носом до її чола.
Бел виплуталася з його рук і відійшла.
— Міг би сказати раніше.
Еш засміявся, і Бел засміялась у відповідь. Якусь мить вони просто стояли під місяцем.
— То я піду? — промовив Еш майже як запитання.
— Так, — відповіла Бел, тицяючи його в плече двома пальцями.
Еш відсалютував їй, усміхнувшись кутиками рота, і пішов геть.
Бел дивилась, як він іде дорогою, аж поки його постать не перетворилась на невиразну пляму в темряві.
Він пішов, але дарма.
Еш від початку мав піти.
Але піти — не те саме, що покинути.