Повернення Рейчел

Кинула на підлогу. Дивилася, як він впав і завмер.

А тоді гупнула по ньому п’ятою.

Пластикова коробка луснула.

Гупнула ще раз.

Права нога, ліва нога. Обидві ноги наскоком.

Бел не зупинялася, аж поки не розтрощила його. Зібрала друзки докупи і кинула собі в кишеню.

Випросталася.

Зойкнула.

На неї дивилася пара очей — її власних, відбитих у темному екрані Ешевого заснулого ноутбука. Бел підступила до свого відображення.

Вона не знала, чи зберігав він щось на ноутбуці, але не змогла б розблокувати його, щоб перевірити. Проте не могла й ризикувати і залишити його просто так.

Ноутбук був відкритий, але Бел розкрила його до межі, а тоді натиснула ще більше, відламуючи екран. Розірвала дроти, які намагалися втримати ноутбук укупі, і взяла в руки основу.

Вона знала, що жорсткий диск ноутбука має бути десь там, під клавіатурою, тож ця половина ноутбука має піти з нею. Бел застромила її під пахву. Єдиний спосіб переконатися, що всі докази зникнуть назавжди, — знищити їх власноруч. Вона вкине ноутбук у річку дорогою додому.

А тепер час іти. Хтось міг уже її почути. Цілком можливо, що мешканець кімнати внизу вже скаржиться Косі на шум: «Там наче якась вечірка».

Але Бел не може лишити все так.

Вона повернулася до мертвого, потрощеного монітора — тієї половини ноутбука, яку можна було залишити. Узяла зі столу Ешеву червону ручку й торкнула нею надкушене сріблясте яблуко.

«Пробач», — написала вона крихітними червоними літерами майже кольору крові.

Бел повернулася першою.

Глипнула на годинник на стіні. Третя з хвостиком. Мама і сестра досі працюють над своїми частинами плану, а Бел лишається тільки чекати на них. Чекати і здригатися від звуків порожнього будинку: від завивання вітру й дрижання вікон на другому поверсі, від гулу холодильника, на який вона ніколи раніше не звертала уваги, від стукоту власного серця.

Бел рахувала темні хвилини й чекала.

Тихе шурхання біля вхідних дверей. У склі зринула темна постать.

Бел відчинила двері, перш ніж гостя встигла взятися за клямку.

Картер.

— Усе добре? — Бел затягнула її всередину.

— Ага, — видихнула засапана Картер. — Лишила твій велосипед біля гаража.

Бел завела її на кухню і налила води.

— Як усе минуло?

— Добре. — Картер зробила щедрий ковток і закашлялася на півдорозі. — Думала, що вони ніколи не закінчаться, але я стерла всі.

Картер вийняла щось, що було заткнуте за пояс її джинсів. Книжка. «Зелена миля» Стівена Кінґа.

— Оцю зберегла, — Картер опустила на книжку очі. — Тут написано

«утримує нас».

Це ж я, правда? Ми з Рейчел.

Бел простягнула руку і відклеїла пасмо волосся з обличчя Картер.

— Так. Збережи її. Це особлива книжка.

Картер слабко усміхнулася.

— Йордан прокидався?

— Ні.

— Добре. Ти молодець. — Старші сестри мають казати таке молодшим.

— А Рейчел... м-мама... — Картер затнулася, засоромившись.

— Нічого, — сказала їй Бел. — Я й сама лише зараз почала її так називати. А в мене було в сто разів більше часу, щоб звикнути.

Картер кивнула.

— Вона ще не приходила?

— Ні. Але в неї значно більше роботи, ніж у нас. Вона повернеться. Вона завжди повертається.

Картер провела пальцями по краю книжки. І справді, ця звичка знічев’я шпортати речі була в них із Рейчел спільна.

— Що робитимемо тепер? — запитала вона.

— Чекатимемо.

— Гаразд.

— Ти голодна? — запитала Бел. — Я можу зробити тобі бутерброд чи щось таке.

— Припини бути такою приязною, — сказала Картер. — Це дивно.

Бел засміялася, і той звук заскочив її зненацька.

— Вибач. Просто намагаюся поводитися, як сестра.

— Ти завжди так поводилась.

Зненацька будинок роздерло гупання: хтось гатив кулаком у двері.

Книжка вислизнула з рук Картер.

— Це вона? — зашипіла дівчина.

Не може бути.

— У Рейчел є ключ, — сказала Бел.

У двері знову постукали: три гучні удари.

— Поліція? — Очі Картер нажахано округлилися.

— Будь тут, — сказала Бел і прокралася темною вітальнею до вікон, що виходили на фасад. Притиснула обличчя до скла.

Під дверима стояла самотня темна постать, здійнявши кулак, щоб постукати ще раз. Бел упізнала її: кучеряве волосся до плечей і пухка куртка, що розбивала його руку на частинки.

Бел обернулася — Картер уже підійшла до неї.

— Це Еш, — зашипіла Бел. — Я з ним сама розберуся. Іди в мою кімнату, лягай спати.

Картер кивнула, але жах у її очах нікуди не подівся. Вона зникла на сходах.

Бел набрала повні груди повітря і потягнула двері на себе.

— Привіт, — заговорила вона, перш ніж він встиг щось сказати. — Пізнувато для гостей. Чи у британців це норма?

Він розтулив рота і рискав по її обличчі округленими очима.

— Я б видалив усе, якби ти попросила, — його голос дрижав. — Тобі просто треба було попросити.

Бел вийшла надвір, і Еш спустився на сходинку нижче. Так вони стали одного зросту — очі в очі.

— Я не розумію, про що ти, — промовила вона тихо.

— Бел, — він розтягнув її ім’я, наче не хотів спускати його з язика. — Що сталося?

— Ми відсвяткували день народження дідуся, а тоді всі розійшлися.

— Що сталося в червоній вантажівці? — спробував він іще раз.

— У якій червоній вантажівці?

Подих застряг у його грудях.

— Там, де була Рейчел. Де ми знайшли твого тата.

Бел похитала головою.

— Рейчел викрав незнайомець. Викрав і утримував у підвалі шістнадцять років.

— Бел! — Еш натиснув на її ім’я, наскільки це можна було зробити пошепки. — Мені байдуже до тих відеозаписів. Мені байдуже до документалки. Байдуже, що я все запоров. Мені не байдуже до тебе.

Вона майже сказала йому те саме, але з її рота вирвалось лише:

— Дякую.

Бел ніколи раніше не підпускала нікого настільки близько. Він був перший, до кого їй було не байдуже. Еш показав їй, що вона на це здатна, і що вона не мусить завжди обирати менш болісний шлях. Біль — це не завжди погано: друзі розбігаються, шляхи розходяться, люди йдуть. Почуття не мусять тривати вічно, щоб бути цінними. Усе рано чи пізно закінчується, і

це

закінчується прямо зараз, та від того не стає менш цінним.

— Бел, — заговорив Еш тихо. — Ти в небезпеці?

Бел вирішила дати йому половину відповіді:

— Вже ні.

— Де твій тато?

— Поліція каже, що він втік до Канади.

Еш видихнув; його погляд обважнів.