Повернення Рейчел

Глава 51

Картер впала навколішки.

Рейчел лежала горілиць. Стояла тільки Бел.

Картер заверещала у складені долоні, збираючи крик у жменю і ковтаючи його знову.

— Картер! — Бел кинулася до неї і теж упала навколішки. Обхопила її обома руками й притиснула її голову до себе, аж поки крик не вщухнув.

— Їх не стало. — Плач Картер бринів у ребрах Бел.

Рейчел поволі звелася на ноги, спираючись на здорову ногу. Підняла з землі покинутий Чарлі ліхтарик, забравши той срібний промінь собі, і пошкутильгала до краю урвища, звідки впав Чарлі. Бел приєдналася до неї, ступаючи обережно, поки Рейчел обводила ліхтариком крутий зубастий схил. Світло не сягало дна.

— Вони не переживуть таке падіння, — стиха промовила Рейчел, наче сама не могла в це повірити. Нашорошилась, вишукуючи вухом найменший звук, який спростував би це твердження.

— Я вбила їх? — схлипнула Картер.

— Ні, Картер, — Рейчел повернулася до неї і схилилася над донькою, лагідно підіймаючи її за підборіддя. — Ти врятувала мені життя.

— Я вбила їх, — Картер стиснула руки в кулаки і вп’яла їх в очі. — Я зіштовхнула їх у провалля. Тата більше немає. Але ж він не мій тато, так? Чарлі мій тато. Був моїм татом. Трясця.

Бел сіла біля Картер, навмисно зачепивши її лікоть, аби та знала, що вона поруч.

Очі Рейчел округлилися, знову замерехтіли.

— Картер, ти знаєш? — запитала вона. — Що я твоя...

— Так, — шморгнула Картер. У світлі ліхтарика її очі теж були повні зір.

Губи Рейчел розтулилися, щелепа відвисла.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю. Якось відчула. У нас було стільки схожого, хоч ми й не мали бути пов’язані кров’ю, адже ти не з Прайсів. І ти була така добра до мене, так хотіла знати про мене більше. Я подумала про це ще того першого разу, коли ти забрала мене зі школи, і я допомагала тобі з телефоном. Точніше, я сказала собі: «Як же Бел пощастило мати таку маму». А я ж нітрохи на свою не схожа. А ще вона так панікує, щоб я, не дай боже, не здала якийсь аналіз, навіть коли на цьому наполягають лікарі. Це здавалося неможливим, але я хотіла, щоб це було правдою. Наступного дня замовила в інтернеті два набори домашніх ДНК-тестів. Сказала тату, що то було щось для танців. Трясця. Не тату. Д-дядьку, гадаю, — Картер задивилася на темне урвище, в якому зник Джефф. — Зробила один собі, один Бел.

Бел кліпнула:

— Коли? Як?

— Я не хотіла нічого тобі казати — це була така дика здогадка. А в тебе тоді в голові була тільки Рейчел. Ти так хотіла довести, що вона бреше, що вона погана. Ти б мене не послухала. Ти спала. Я взяла мазок зі слизової щоки.

Бел згадала той день, коли Картер розбудила її, тицьнувши їй пальцем в рот. Саме той ранок, коли Бел прокинулась і не знайшла тата. Тепер це здавалося спогадами з іншого життя, яке прожила інша вона.

— Результати Бел прийшли два дні тому, але це нічого не пояснювало, — розповідала Картер, задерши обличчя на Рейчел. — А сьогодні ввечері, якраз перед вечерею, я отримала свої. Ми з Бел виявилися генетичними сестрами від однакових батьків, — Картер кліпнула, і по її носі скотилася ще одна сльоза. — А це означає, що ти — моя мама, а дядько Чарлі... — вона лишила речення незакінченим, і його ім’я розчинилося в повітрі.

Бел підхопила сльозу, перш ніж та встигла крапнути з кінчика носа Картер, і задивилася на свою молодшу сестру. Картер довідалася першою. Ось про що вона хотіла поговорити з Бел, перехопивши її на сходах. Вона казала, що це важливо. Бел мала її послухати. «Подбай про свою сестру замість мене, — сказала її мама, думаючи, що загине. — Ти завжди про неї дбала». Бел узяла Картер за худющу, липку від поту руку.

Моя ляля.

Вони завжди були сестрами, і Картер дбала про Бел не менше, ніж та дбала про неї, хай навіть Бел і відмовлялася це помічати.

Картер урятувала Рейчел, і врятувала Бел.

— Як ти нас знайшла? — Бел глянула на мурашник далекого міста попереду.

— Прочитала записку з посланням Рейчел у дідуся вдома. А тоді тато... Д-джефф забрав її в мене. Сказав лишатися і прибрати книжки. Я зачекала, поки він піде, тоді зачекала ще трохи і пішла теж. Ти залишила свій велосипед перед будинком, Бел. Я доїхала до лісозаготівлі, але забула, де була дірка, тож проїхала трохи далі, ніж треба, і мусила вертатися. А тоді побачила, як ви біжите до машини. І як за вами женуться тато і Чарлі з сокирою в руках. Тож побігла за ними. Я думала, він уб’є тебе. Він збирався тебе вбити. Пробач, — вона звісила голову.

Рейчел знову підчепила пальцями її підборіддя, піднімаючи голову.

— Тобі немає за що просити пробачення. Ти врятувала мене від нього, Картер. Байдуже, хто твій батько — він не був тобі ріднею. Той чоловік не заслужив на порятунок.

— А та... Д-джефф? — знову заплакала Картер, і цього разу Бел не встигла б попідбирати всі її сльози.

— Ти не штовхала Джеффа. — Погляд Рейчел був твердим і лагідним водночас. — Чарлі потягнув його за собою. Ти не вбивала його.

— Але він був би живий, якби я не...

— Джефф зробив свій вибір, — втрутилась Бел. — Він звільнив Чарлі. Це був його вибір.

І це була правда, та після того Джефф зробив іще один вибір. І, можливо, той другий компенсував перший. «Захисти мою доньку, Джеффе, — сказала йому Рейчел. — Ти мені винен». Вона мала на увазі Бел, та зрештою він урятував іншу її доньку. Ціною власного життя.

Рейчел знову глянула на урвище, а коли повернула голову до них, вираз у її очах змінився.

— Картер, послухай мене. — То був жорсткий голос, голос матері і жінки, яка повернулася з того світу. — Коли поліція почне розслідування, вона знайде результати твоїх ДНК-аналізів? Побачить, що ви з Бел сестри?

— Не думаю. Вони дають можливість, якщо є бажання, не ділитися інформацією з правоохоронними органами. Я вирішила зробити так на випадок, якщо це виявиться правдою.

— Добре, — видихнула Рейчел. — Ніхто не має знати правди.

— Тобто? — випросталася Бел. — Світ має знати про те, що вони зробили з тобою.

— Вони мертві, — Рейчел показала на урвище. — Це вже достатнє покарання. Світ не має дізнатися. Тепер ви втягнуті в це, і я захищатиму вас будь-якою ціною. Захищатиму своїх дівчаток. А це означає, що ніхто не має знати про те, що зробили Патрик і Чарлі, і що Картер — моя донька. Що ви були тут, коли Джефф і Чарлі...

— Вони мертві тільки тому, що він намагався тебе вбити, — сказала Бел.

— Тому що я викрала його і прикувала.

— Він зробив це з тобою першим! Він попросив дідуся вбити тебе!