Повернення Рейчел

Трохи пришвидшивши крок, вони подерлися вгору. Тепер Бел бачила місяць, що визирав між кронами, нависнувши над горою і вказуючи їм шлях: вище і вище.

Рука Бел була вже мокра від поту, та вона не відпускала Рейчел.

— Як твоя нога?

Рейчел стиснула її пальці.

— Я можу бігти.

Дерева розступилися одночасно і без попередження, віддаючи їх небу. Тут ліс трохи розчистили, щоб пропустити силові лінії, які бігли в Ґоргем і назад.

Тепер вони з мамою були у сяйві місяця, мов на долоні.

— Швидше, — повторювала Рейчел, хоча з них двох саме вона не могла бігти швидше.

Бел не зводила очей із прихистку дерев попереду, перестрибуючи тіні силових ліній — надто рівні й охайні для цього дикого царства дерев і місяця.

Уже так близько. Дівчина озирнулася поглянути, яку частину галявини вони вже здолали, і побачила, як з-поміж дерев виринає срібне світло, тягнучи за собою темну постать Чарлі, який теж вирвався на галявину. Ковзнув ліхтариком туди-сюди, а тоді націлився прямо на них, вразивши Бел срібним променем у серце.

— Він нас побачив! Швидше!

Бел потягнула Рейчел між дерева, повертаючись на стежку.

Вгору, вгору, не зупинятися.

Бел уже зробила свій вибір, обравши маму, і тепер обирала її знову щосекунди, вперто стискаючи її руку, тягнучи за собою якомога швидше, подалі від чоловіка, який збирався її вбити.

Завивання позаду, але не на місяць.

— Чарлі, стривай! Що ти хочеш зробити?!

Бел знала. Рейчел знала. І Джефф мав знати теж.

Бел намагалася не дивитися на маму, щоб не бачити болю в закляклих рисах, не бачити страху в широких зіницях.

— Куди ми біжимо?

— Вгору, — озвалась Рейчел, дивлячись тільки вперед, відмовляючись ділитися своїм страхом із Бел. — До копальні Мескот. Заховаємось там. Це близько. Добіжимо.

Вгору і вгору дедалі крутішим схилом. Коліна Бел хрустіли, м’язи були наче у вогні.

— Треба зійти зі стежки, — задихалася Рейчел. — Сюди.

Дерева ставали дедалі кремезнішими й дикішими, схиляючись на гору, заступаючи їм шлях.

Рейчел випустила руку Бел, щоб видертися на особливо крутий клапоть гори навкарачки. Вона озирнулася на доньку

—

у світлі ліхтарика зблиснув піт на її обличчі і кров на подряпаній щоці.

Бел знову схопила її за руку, обираючи вже вкотре.

Тепер не лишилося нічого, крім адреналіну і страху, які штовхали ноги Бел уперед; подих свистів і забивав груди.

— Сюди, — зненацька повернула Рейчел. — Шахта має бути десь тут. Мусить бути...

Дерева на кам’янистому ґрунті знову розступилися, визирнув місяць. Бел підняла ліхтарик. Вони опинилися на скелястому виступі: далі гора уривалася, поступаючись місцем безмежному морю темряви.

— Ні-ні-ні, — Рейчел пошкутильгала до прірви, глянула вниз. — Ми піднялися зависоко, — вона підбила ногою камінець, і він, заторохкотівши, покотився в урвище, проте так і не видав звуку, що він десь упав. — Копальня має бути внизу.

Бел стала біля неї і собі зазирнула вниз, та світло її ліхтарика не могло пронизати те бездонне чорне море. Її шлунок, здається, обірвався і прилип до хребта. Бел глянула вперед і побачила розсипані на землі зорі. Червоні, білі і жовті. Крихітні порошинки фар, цяточки вікон. Ґоргем ще не спав. Тепер Бел знала, де вони: знала цей скелястий виступ, звідки вдень відкривалася найкраща панорама міста і гір. А це означало, що вхід у копальню лишився далеко-далеко внизу.

— Нічого, — Бел знову взяла маму за руку, відтягнула від урвища. — Підемо стежкою далі. Вона виведе нас на Гоґанроуд.

— Ні, — промовила Рейчел тихо. Вона відпустила руку Бел і взяла іншу. Забрала з неї телефон і вимкнула ліхтарик.

— Що ти робиш? — закліпала Бел, пристосовуючись до місячного сяйва.

— Він іде на це світло, — мама віддала телефон і зімкнула її пальці довкола нього, як Бел раніше зробила з ключем. — Бел, — промовила вона, і її голос надламався посеред слова, наче вона теж ухвалила якесь важливе рішення.

Рейчел поклала руки їй на плечі.

— Ні, — захитала головою дівчина, перш ніж вона встигла заговорити.

— Я тебе затримую, Бел.

— Ні, мамо.

— Біжи туди, — показала вона. — Не вмикай світло. Обережно. Знайди стежку. Біжи до дороги. Я відверну його увагу своїм ліхтариком, — Рейчел вимовила все це хутко і твердо.

— Ні, мамо, я тебе не покину.

— Йому потрібна я, — вона потрусила Бел за плечі, намагаючись змусити її слухати. Але Бел не хотіла.

— Ні.

— Він не зупиниться. Біжи, моя люба дівчинко. — Її голос тріснув. Рейчел взяла голову Бел у свої долоні і притягнула її обличчя до свого. — Не озирайся.

— Ні. — Сльози зненацька ринули суцільним потоком, розмиваючи обличчя Рейчел, занурюючи його в темряву.

— Прошу, Бел. Я маю знати, що ти в безпеці. Він іде, — Рейчел притиснула своє чоло до її: очі в очі, серце в серце. — Звернись у поліцію. Зроби так, щоб цього разу йому це не зійшло з рук. Не дай йому вбити мене двічі безкарно.

— Мамо, — заплакала Бел, і те слово застрягло в її горлі, хоча більше й не було твердим, а стало наймякшим у світі. — Мамо.

— Біжи, Бел, — Рейчел закліпала, стираючи власні сльози. — Я люблю тебе. Я так тебе люблю. Подбай про свою сестру замість мене. Ти завжди про неї дбала.

— Мамо.

— Біжи.

Рейчел відштовхнула її.

— Біжи.

Бел побігла.

Рейчел наказала їй не озиратися, але між деревами Бел усе ж це зробила. Її мама стояла на краю урвища, піднявши ліхтарик над головою і розмахуючи ним — ще одна зірка там, де їх не має бути.

Бел бігла, беззвучно схлипуючи. Те хлипання роздирало її, вивертало навиворіт. Клубок викотився з її рани, і вона згубила його назавжди десь у горах. Бел тікала від Рейчел, як і того першого дня, коли вона тільки-но повернулася. Як і тоді, нажахана.

— Чарлі! Зупинись!

Знову Джеффів голос десь у лісі.

Бел зупинилася, заштовхнула бурю свого подиху в груди й затримала її там.

Кроки, тріщання гілок десь неподалік. Срібний промінь, що от-от мав знайти свою жертву.

Цього разу Бел знала, що обрала неправильний шлях. Обрала болючий шлях, з яким ніколи не зможе жити. Вона покинула Рейчел.

А Рейчел не покидала її ніколи.

Її мама зробила свій вибір, але і Бел зробила свій. Вона обрала маму.

І обере її ще раз, навіть якщо Рейчел цього не хоче.

Бел повернулася.

Відчуваючи, як тисне в горлі зародок крику, вона побігла за тим білим променем, наздоганяючи його.

— Ось ти де! — Ніч наповнив голос Чарлі, хрипкий і здичавілий.