Повернення Рейчел

Їй не треба було навіть вимовляти імені Чарлі. — Це була ще одна причина втекти від нього й почати нове життя, перш ніж він мене вб’є. Живота ще не було видно, але про всяк випадок я почала носити мішкуватий одяг, — вона шморгнула носом. — Жуліану навіть здавалося, що я схудла. Ми мусили знайти собі новий дім. Жити там маленькою сім’єю. А тоді я опинилася тут.

Рейчел зиркнула на Джеффа сторожко. Досі його руки затуляли обличчя, а тепер — поповзли донизу, відтягуючи нижні повіки й показуючи рожеві смужки очниць.

— Я сказала твоєму дідусю, що вагітна, у перший же день. Не думаю, що він повірив мені. Але за кілька тижнів довелося — стало видно. Та це не переконало його відпустити мене. Він сказав написати все, що потрібно для пологів. Сказав, що буде зі мною, що ми з усім упораємось. Ми все підготували. Підгузки, одяг, — Рейчел розтерла між пальцями крихітну рожеву шкарпеточку. — Та коли в мене почалися перейми, його тут не було. Я народила її сама. Думала, що помру, та вона все ж прийшла у цей світ, заплакала. Така маленька. Бездоганна. Моя. Її світ обмежувався цим причепом — більше вона нічого не знала. Та в неї була я, а в мене була вона, і я більше не була сама. Після пологів ми обидві почувалися добре. Я не дозволяла Патрику її навіть потримати, узагалі не підпускала до неї, — Рейчел тремко видихнула. — Вона була зі мною всього два тижні. Я ще навіть назвати її не встигла. Патрик прийшов до мене з вагами, сказав, що дитину треба зважити, перевірити, чи вона здорова. Я випустила її з рук всього на секундочу, а він вихопив мою дівчинку і відскочив туди, куди я не могла дотягнутися, — Рейчел зиркнула на ланцюг. — Я кричала, але він не віддавав її. Сказав, що не дозволить своїй онучці рости в такому місці, це нечесно. Пообіцяв мені знайти їй гарний дім, де про неї дбатимуть. А тоді забрав. Зачинив двері. Більше я свою маленьку не бачила.

Бел узяла мамину гарячу липку руку, в якій досі була затиснута дитяча шкарпетка.

— Мені так шкода.

Допоможіть. Мене звуть Рейчел Прайс. Патрик Прайс утримує нас у червоній вантажівці на лісозаготівлі Прайсів. Викличте поліцію.

Тому що Рейчел не завжди була сама. Впродовж двох тижнів у неї була компанія, і за цей час вона встигла залишити оте одне послання.

Картер була донькою Рейчел і ще деким. Вона не була кузиною Бел, вона була її молодшою сестричкою.

Моя ляля.

Бел і Картер, Картер і Бел. Якимось чином ця остання правда була найдикішою з усіх і водночас нітрохи не дивною. Картер була її сестрою.

— Я питала про неї щоразу, коли Патрик приносив мені їжу. І про тебе теж, — Рейчел шморгнула носом. — Мої дівчатка. Патрик не сказав мені, кому віддав дитину. Тільки мовив, що вона живе в хорошій сім’ї. Я думала, її хтось удочерив. Ось що я намагалася дізнатися, коли втекла звідси минулого літа. Я місяцями намагалася знайти якусь інформацію про дівчинку, яка народилася в Нью-Гемпширі першого липня 2008 року. Перш ніж повернутися до тебе, Бел, я мусила знайти іншу свою доньку. Я й подумати не могла... — вона зиркнула на Джеффа, який уже стягнув руки до рота. — А тоді побачила фото Картер і Шеррі у фейсбуці. Танці, усмішка. Я одразу зрозуміла, що це моя дівчинка. Вік сходився, а її обличчя... Я прогортала у фейсбуці альбоми Шеррі і знайшла світлини, де Картер було всього кілька місяців. Це була вона. Моя крихітка. Навіть вдягнена в той самий одяг, який Патрик приніс сюди. Отоді я почала планувати своє повернення. Думати, як повернутися додому, до вас обох. І що зробити з Прайсами — з родиною, яка забрала в мене все.

— Я не знав, — вигукнув Джефф, уже звільнивши рота. — Повір мені, Рейчел, я не знав, що вона твоя. Патрик сказав, що має знайому, яка працює в жіночому притулку, і що там є жінка на сьомому місяці, яка не хоче цієї дитини, але й не хоче звертатися до соцслужби, бо в неї немає документів і її одразу депортують. Тож тато подумав про нас. Ми більше десяти років мріяли про дитину, але нам ніяк не вдавалося. Мовляв, Патрик і його знайома вирішили, що так буде краще для всіх. Тато сказав нам, що дитина народиться в липні, і що її батьки достатньо схожі на нас, щоб це не здавалося підозрілим — той самий колір шкіри, таке саме волосся. Шеррі доведеться вдати вагітність, щоб ніхто не допитувався, бо все це було незаконно. Ми були в розпачі, Рейчел. Шеррі так хотіла дитину. Тож погодились. Почала носити одяг для вагітних. Ми купували онлайн спеціальні накладки, що кілька тижнів міняли їх на більші. Потім тато сказав нам, що дитина народилася, що це дівчинка і вона здорова. Мовляв, матері треба тиждень-другий побути з нею, а тоді вона готова нам її віддати. Тож ми причаїлися. Майже не виходили з дому. Чарлі був у в’язниці. Бел жила з нами, але була надто маленька, щоб щось розуміти. А якось посеред ночі Патрик приніс нам дитину. І ми одразу полюбили її. Ти теж, Бел.

Ще одна темна родинна таємниця, яку вона прожила, та не запам’ятала, бо була надто мала. Пологи, яких ніколи не було, і дитина, яка з’явилася нізвідки.

— Ми сказали всім, що вона народилася десятого липня. Пологи в домашніх умовах, бо Шеррі не любить голок і лікарень. Ми зареєстрували її, назвали, пообіцяли дати найкраще життя, яке тільки могли забезпечити. Ми були обережні. Шеррі не підпускала до неї лікарів: ніяких голок і ніяких аналізів крові. Нічого, що бодай теоретично могло б викликати підозру, що вона не наша. Якщо чесно, я й сам почав забувати, що тієї липневої ночі не було ніяких пологів. Вона була невід’ємною частиною родини, здавалася такою схожою на нас. Чи, може, мені просто хотілося так думати.

Джефф кашлянув у кулак.

— А тоді повернулася ти, Рейчел. І ти так дивилася на неї, так захищала її. Була така схожа на неї. Картер схожа на Прайсів, але і на тебе також. Неочевидно — всілякими дрібничками. Усмішкою. Тим, що ви обидві не можете всидіти на місці, весь час длубаєте щось. У мене було погане передчуття, коли я бачив вас разом. Я намагався поговорити про це з Шеррі. А вона просто сміялася, казала, що це неможливо. Та думаю, я зрозумів усе ще під час тієї родинної вечері з камерами. Я був практично впевнений.

Бел випросталася і сперлась на стінку причепа. Рифлений утеплювач тиснув їй у спину, наче чиїсь пальці.

— То ось про що ви розпитували дідуся того вечора, — Бел примружилася на дядька. — Ви не зняли мікрофон, і залишився запис. Але ви питали у нього не про Рейчел, а допитувались про Картер.

Де вона була? Де вони її знайшли?