Повернення Рейчел

Глава 49

Дядько Джефф ступив на світло, причіп гойднувся під його вагою, перехилившись на його бік.

Він роззявив рота і втупився у Чарлі, що досі сидів навколішки.

— Чарлі? — Джефф кинувся до свого молодшого брата. — Що ти тут робиш? Ти ж мав бути в Канаді? Що в біса тут відбувається? — повторив він, зачепившись поглядом за ланцюг на гомілці Чарлі, а потім обвів поглядом причіп.

— О господи, який я радий тебе бачити, — заплакав Чарлі. Його рука на братовому плечі задрижала, погляд вп’явся в його очі. — Допоможи мені, Джеффе. Рейчел замкнула мене тут. Я сиджу тут уже два тижні. Вона хвора. Промила мізки Бел. І тепер вони удвох хочуть лишити мене тут. Ти мусиш мені допомогти.

— Навіщо Рейчел... — почав Джефф, озираючись на Рейчел і Бел, які стояли поруч за межею досяжності Чарлі.

— У Рейчел є ключ від кайданки, — у голос Чарлі вплелося гарчання. Він закліпав, прибираючи сльози з очей. — Забери його, Джеффе. Забери в неї ключ і звільни мене.

Джефф випростався, нависнувши над братом.

— Я не розумію.

— Не треба нічого розуміти, просто забери в неї ключ, — Чарлі теж звівся на ноги, брязкаючи ланцюгом. Він став пліч-о-пліч із братом, вчепившись у його плече.

— Рейчел, — Джефф повернувся до неї, і його погляд поблукав на протилежний бік протистояння. — Це правда? Навіщо тобі...

— Нема часу на запитання, — гавкнув на нього Чарлі, підштовхуючи брата вперед. Його голова бовваніла над Джеффовим плечем, біля вуха. — Просто забери в неї ключ. Він у неї в руці.

Джефф виступив уперед, став між ними.

— Слухайте, я не знаю, що у вас тут відбувається, але певен, що можна розібратися з усім без цього. Ми ж родина, правда?

— Джеффе, ні, — голос Рейчел забринів застережливо.

— Вибач, Рейчел, — кліпнув до неї Джефф. — Але мені потрібен ключ.

Рейчел позадкувала, і Бел відійшла разом із нею, наступивши на розкиданий одяг.

— Як ви нас знайшли? — запитала, сподіваючись виграти трохи часу.

Джефф перевів погляд на неї, і зморшки довкола його очей розгладились, наче він думав, що вони тут у безпеці.

— Ви з Рейчел не повернулися на вечерю, тож Шеррі лишилася прибрати зі столу, а ми з Картер і Йорданом поїхали додому до дідуся, щоб зрозуміти, куди всі поділися. Побачили той розгардіяш, розкидані на підлозі книжки. Ми думали, хтось вдерся в дім. Дідусь розхвилювався, і Йордан пішов вкладати його в ліжко, а ми з Картер почали прибирати. Я побачив записку на журнальному столику.

Допоможіть. Мене звуть Рейчел Прайс, —

процитував він, зиркнувши на Рейчел. — І щось про червону вантажівку на лісозаготівлі. Тож я одразу поїхав сюди. Картер ще прибирає. Що у вас тут відбувається?

Бел відійшла ще трохи, знову наступивши на щось м`яке. Підняла ногу. На тлі сіро-чорної маси, яку Рейчел носила в період свого ув’язнення, вирізнялося щось кольорове. Рожеве. Крихітна рожева шкарпеточка з рюшками. Пара до тієї, що була в маминій шухляді. Мабуть, у Рейчел при собі були обидві, коли її схопив дідусь, і одну вона смикнула з собою, коли втікала звідси. Бел підняла шкарпетку — таку ж м’яку, таку ж крихітну, як та, яку вже тримала в руках. Невже вона колись була настільки маленькою?

— Як звучала решта послання? — Рейчел вп`ялась у Джеффа поглядом. — Що було далі, Джеффе?

Допоможіть. Мене звуть Рейчел Прайс...

Джефф кашлянув у кулак.

— Скажи, — промовила Рейчел. Голос м’який, очі — нітрохи. — Ти ж прочитав до кінця. Що було далі?

— Патрик Прайс, —

голос Джеффа задрижав. Ноги забули, куди йшли, і він зупинився, —

утримує мене в червоній вантажівці на лісозаготівлі Прайсів.

Рейчел посміхнулася. Лінія її губ викривилася, стала жорсткою.

— Але ти вже й так це знав, правда?

Дядько Джефф сполотнів, його губи стиснулися і втягнулися між зуби.

— Що? — нашорошилась Бел.

Джефф похитав головою.

— Ні, не знав. Я не знаю...

— Але ти знаєш. Ти

знаєш,

— тепер Рейчел наступала. — Я бачила, як ти на нас дивився. Ти знаєш. А Шеррі? Як давно ти дізнався, Джеффе? Від початку? Як ти міг вчинити так зі мною?

— Ні! — Джефф замахав руками, і його голос забринів напружено й нервово. — Я не знав, Рейчел, присягаюся. Я почав здогадуватися тільки коли ти повернулася, і помітив схожість.

— Але ти мовчав, — загарчала Рейчел.

— Про що ви говорите? — запитала Бел обох.

— Яка різниця? — крикнув Чарлі. — Джеффе, ключ!

— Я не віддам його тобі, Джеффе, — голос Рейчел став глибоким і потемнів, підборіддя загострилося. — Ти вже й так забагато в мене забрав.

— Прошу, — заблагав Джефф, скліпуючи з очей сльози.

— Ти мені винен. І сам це розумієш.

— Що ти з цим робитимеш? — запитав Джефф. Сльози все-таки перемогли, покотившись по його щоках. — Прошу, тільки не забирай її в нас.

— Це ви забрали її в мене, — скрикнула Рейчел.

— Про що ви говорите? — погляд Бел метався між мамою і дядьком, витанцьовував довкола ще однієї таємниці, ще однієї міни. І в ту вибухову вирву вкладалося лише одне ім’я. — Картер?

Рейчел заплющила очі.

Джефф затулив обличчя обома руками.

Бел опустила погляд на крихітну шкарпеточку в її руці.

Дитяча шкарпеточка. У цьому місці. Вона ніколи не належала Бел.

Вона видихнула, спорожняючи себе дощенту, аж поки в ній не лишилося повітря — тільки дряпання в горлі.

Бел заточилася, вдарилася об стінку причепа і притиснула шкарпетку до порожніх грудей.

Рейчел простягнула руку до неї.

— Пробач, Бел. Я хотіла, щоб вона дізналася першою.

Бел спробувала щось сказати, але не могла, бо не могла дихати, і не бачила нічого за пеленою в очах.

— Про що ви говорите? — гаркнув Чарлі. — Джеффе?

Мама торкнулася її руки, і дихання повернулося: увірвалося в горло і наповнило знову змінену, незнайому посудину. Знову нова людина. Чиясь сестра.

Бел заплакала, втиснувшись у стіну, і здійняла на маму очі.

— Ти була вагітна, коли тебе викрали. Ти народила тут дитину.

Бел простягнула їй шкарпетку.

— Картер — твоя донька.

Рейчел міцно стулила повіки, і з її очей синхронно скотилися дві сльозинки.

— Так, — сказала вона тихо.

Бел витерла обличчя рукавом.

— Але як?..

— Я була на п’ятому місяці, коли Патрик замкнув мене тут. Я нікому про це не казала. Тим паче

йому. —