Повернення Рейчел

— Ох, ну... — пробурмотів він, втупившись у свої пальці, наче вирішив перерахувати їх.

Бел примружилася.

— Зізнайся, ти несправжня людина.

Еш знизав плечима, підняв на неї незворушні очі й безтурботно усміхнувся. Зовсім не та реакція, на яку вона розраховувала.

— Я піду... он туди, — сказала Бел. Якщо вже не вдається його відігнати, вона піде сама.

— Стривай, я маю тебе завести! — гукнув Еш гучніше, ніж треба було б.

Бел відчула, як по щоках розливається непрохане тепло.

— Що? — озвалась вона зніяковіло.

— Тут усюди дроти, — зауважив Еш із майже хитрою усмішкою, пробираючись поперед неї між підставками та дротами, аби не зачепити ще чогось. Дідько, невже розкусив її гру? Тоді він навіть розумніший за неї. Бел недооцінила його: доведеться бути ще мерзеннішою, щоб перемогти в цій битві.

— От, зачекай тут, — сказав Еш із тією невмирущою широкою усмішкою. Який же він нестерпний!

Бел мовчки відступила. Якщо не можеш сказати нічого в’їдливого, краще промовчи.

Сходами, під якими стояла Бел, спустився тато, тепер у синьому светрі.

У ту ж мить у двері чорного входу, де тато встановив пандус, постукали.

— Це Йордан із дідусем, — він поквапився туди.

— Ем, Прайси? Чекаємо вас біля дивана за хвилинку, — гукнув Ремзі. — Ми вже майже-майже готові починати.

— Це правда, що камера додає п’ять кілограмів? — запитала в Ремзі тітка Шеррі, вмощуючись між Чарлі та Джеффом на зеленому дивані й сторожко зиркаючи на камеру.

— Ви маєте чудовий вигляд, Шеррі, — озвався Ремзі з-за камери, глипаючи на екран. — А тепер нехай дівчата сядуть перед диваном, будь ласка. Так, між вами. Бездоганно.

Хтось стиснув плече Бел. Тато.

— Картер, — прошепотіла Шеррі, — розверни коліна трохи вбік, люба. Ні, не так. Ось, молодець.

— Тату, не чіпай, це твій мікрофон, — сказав Чарлі. Дідусеве крісло присунули до дивана, візуально подовживши.

Доглядач Йордан стовбичив ніяково в кутку кімнати, за знімальною групою. Його темне волосся було зголене до щетини, а борідка була трохи довшою. Дідусь завжди нарікав на те, що Йордан не голиться — у ті дні, коли пам’ятав, хто це такий, звісно.

— Усе гаразд? — запитав Ремзі Чарлі.

— Поки що так, — кивнув Чарлі. — Я попрошу Йордана відвезти тата додому, якщо він втомиться.

— Звісно. Дякую, що приєдналися до нас, Патрику, — сказав Ремзі гучно, лишаючи чіткі проміжки між словами.

Дідусь показав на нього тремтячим пальцем.

— Ви режисер із Л-лондона.

— Так, це я, — всміхнувся Ремзі. Наче вони й не говорили про це кілька хвилин тому. — Приємно познайомитися.

— Ніколи не був у Лондоні, — сказав дідусь. — Не був же? — уточнив він у Чарлі.

— Можемо поїхати разом, — Шеррі нахилилася вперед. — Коли в Картер буде вистава в Королівському балеті.

— О, то вже Лондон? Ще далі, ніж Нью-Йорк.

— Мамо, тіто заплутається, — тихо сказала Картер.

Маленька Бел так називала дідуся, поки не могла здужати дзвінких приголосних, щоб сказати «дідо». Бел не знала, було це до випадку з Рейчел чи після, та й дідусь уже не згадає.

— Отже, я підключився до вашого телевізора, — сказав Ремзі чіткіше й повільніше, ніж зазвичай, щоб дідусь зрозумів його теж. — Зараз ми покажемо три уривки з ваших домашніх відео... Дуже дякую, вам, Чарлі та Джеффе, що надіслали їх мені, коли я просив. Я хочу, щоб ви переглянули їх разом і реагували на них так, як вам хочеться. Природно. Розкажіть мені, які почуття вони у вас викликають, і якими спогадами про Рейчел вам хочеться поділитися. Якщо виникатимуть запитання, я вклинюватимусь. Добре?

— Добре, — відповів Чарлі за всіх. Ремзі пощастило. Бо Бел не бачила в цьому нічого доброго. Вона не була впевнена, що бачила ці відео раніше, і сумнівалася, що хотіла бачити — особливо з націленою в обличчя камерою. Картер штрикнула її попід ребра, і Бел вирівняла спину.

— Камера? — запитав Ремзі, відходячи з-перед об’єктиву.

— Знімає, — озвався Джеймс.

— Еше?

Еш вийшов наперед зі своєю чорно-білою хлопавкою. Сьогоднішня сцена, вочевидь, називалася «Прогулянка стежками пам’яті».

Еш клацнув хлопавкою.

Дідусь смикнувся від різкого звуку.

— Перше відео було зняте на Різдво 2007 року, — сказав Ремзі, присівши біля підключеного до телевізора ноутбука, на екрані якого дублювалося відео. — За сім тижнів до зникнення Рейчел.

Ремзі запустив відео на ноутбуці, і телевізор ожив.

І ось вона: Рейчел Прайс.

Точнісінько така ж, як на світлині, яку використали для оголошень про її зникнення. Широка усмішка, що загострювала підборіддя, темні сіро-блакитні очі, довге золотаво-біляве волосся — на той час майже такої довжини, як зараз у Картер. Тепла шапка з помпоном, що закривала родимку високо на чолі справа, — пласке кружальце коричневого кольору.

Особлива прикмета

на випадок, якщо знайдуть її тіло, але цього так ніколи й не сталося.

Тут вона була така юна — і, якщо подумати, то старшою так ніколи й не стала. Ось вона, ще не зникла Рейчел. Ще не безвісти. Стоїть у снігу в довгому сірому пальті — тому самому, яке лишила в машині.

Рейчел примружилася, наче пронизувала Бел поглядом, наче вдивлялася просто в її душу.

Бел здригнулася, волосся на її руках стало дибки. Але вона не подасть виду.

Тільки не перед камерою.

Тільки не перед Рейчел.