Повернення Рейчел

Рейчел видихнула, і Бел мимовільно теж. Ось вона: вся правда. Бел мала рацію й помилялася одночасно. Рейчел збрехала: вона спланувала власне зникнення і повернення. Але обставин і причин цієї брехні Бел ніколи б не змогла уявити.

— То який тепер план, Рейчел? — виплюнув Чарлі.

— Такий, — вона загострила підборіддя, розвела руками. — На тебе чекає те саме, що зробив зі мною ти, Чарлі. П’ятнадцять років, п’ять місяців і двадцять п’ять днів. Ти уже перетерпів тринадцять днів. Лишилося ще трохи.

— Ти довбонута!

— Можеш думати про це як про

порятунок,

Чарлі. Бо єдиним іншим варіантом було б убити тебе.

— Ти це чуєш, Бел? — запитав він, та забув прибрати отруту з голосу і полум’я з очей. — Вона довбонута! Хоче мене вбити.

— Ти вбив мене першим,

любий, —

засичала Рейчел. — Бел!

— Досить! — Бел підняла руки, ставши між батьками. — Зупиніться!

Рейчел теж застережливо підняла руки, а в її очах зблиснув страх.

— Обережно, Бел. Не підходь до нього.

В очах Чарлі теж стояв страх, але зовсім інший.

— У Рейчел є ключ, — сказав він. — Ми з усім розберемося, мала, гаразд? Усім допоможемо. Але ти маєш забрати в неї ключ. Ти маєш мене звільнити.

Бел озирнулася на Рейчел і глянула в очі, такі подібні до її. Вона завжди ненавиділа цю схожість, завжди почувала гіркоту, бо не народилася з очима Прайсів.

— Бел, ключ!

Татів голос в одному вусі, мамин — в іншому.

— Усе гаразд, Бел, — сказала Рейчел м’яко. Вона завела руку за спину і засунула її в задню кишеню джинсів. Розкрила долоню, на якій тепер лежав невеличкий сріблястий ключик. — Він у мене.

Чарлі кинувся до Рейчел, аж напнувся ланцюг, і замахав руками, наче крилами вітряка.

— Я не дотягуюсь! — закричав він. — Хапай ключ, Бел! ХУТКО!

Бел втупилась у ключ на блідій долоні Рейчел. Ритм її важкого дихання збігся з татовим, і її пальці мимохіть смикнулись.

— Ти ж усе мені розповіла, правда? — запитала вона, не зводячи очей із ключа. — Це вся правда? Більше жодної брехні?

Якийсь м’яз біля рота Рейчел смикнувся, і Бел прочитала правду в її очах.

— Ні, — сказала вона. — Це не вся правда. Я розповім решту, але не тут. Обіцяю. Я більше ніколи тобі не збрешу.

— Бел, хапай ключ, не стій! — заволав тато. Він поклав важку руку їй на плече, втиснувши великий палець у неприкриту шию, і штовхнув м’яко вперед, до Рейчел. — Бери ключ, мала, — зашепотів він, відпускаючи її плече.

— Що значить «не вся правда»? — Бел вп’ялась поглядом у Рейчел. — Чого ти мені не розповіла?

— Вона маніпулює тобою. Не слухай її. Просто візьми ключ.

— Я все розповім. Але не тут.

Йому

не можна знати.

— Завалися, Рейчел! Бел, бери ключ.

Він знову підштовхнув її, посуваючи ще ближче до Рейчел.

— Можеш брати, якщо хочеш, — сказала Рейчел, і з її ока скотилася сльоза, спинившись між губами. — Я тебе не зупинятиму. Це твій вибір. У твоєму житті від тебе так мало залежало, Бел. Але тепер ти маєш вибір.

Бел озирнулася на тата, перевела погляд на маму.

— Візьми його, Бел. Ну ж бо.

— Усе гаразд, сонце, — сказала Рейчел. — Я зрозумію.

Але не зрозуміє тато.

Бел зробила крок уперед.

— Так, добре, мала, — його голос дзижчав у вусі, штовхав вперед, виштовхував її серце з грудей, тягнучи в обидва боки і водночас у жоден.

— Нічого страшного, Бел, — Рейчел дивилась, як вона робить іще один крок.

— Вона й так це знає, не говори до неї більше, Рейчел! — татів голос тепер здавався далеким.

Бел не зводила наповнених слізьми очей з ключа.

Брати його чи не брати.

Чарлі чи Рейчел. Тато чи мама.

Її брехня чи його.

Ключ на долоні.

Доведеться обрати щось одне, бо мати все їй не можна. Вони ніколи не зможуть співіснувати. Власне, Бел зробила вже давно цей вибір, мозком і серцем. Вона обрала чоловіка, який її виховав, бо вони завжди були командою. Обоє батьків брехали їй, і тепер вона лишилася на нічийній території між ними, спантеличена і ошелешена, змушена обрати власний фінал.

Просто обери.

Бел змусила неслухняні ноги зробити ще крок.

До чого зрештою все зводиться? Обрати того, кого вона знала краще, любила довше і міцніше, чи ту, яка повернулася до неї зі світу мертвих? Один був із нею все життя, інша — три тижні. Сумніви штовхалися в її голові, свербіли за очницями.

Але, може, вибір був значно простіший, бо насправді важливим було тільки одне. Може, усе інше — всього лиш шум: усі її спогади в першому випадку і порожній час у другому. Можливо, значення мало тільки те, хто її покинув, а хто ні. Бел відірвала погляд від ключа, і глянула в очі того самого кольору і форми, що й у неї. Знову глипнула на ключ.

Рейчел кивнула.

— Ти мусиш витягнути мене звідси, мала! Прошу!

Пелена перед очима, розфокусований зір, сльози роблять з одного ключа два. Бел кліпнула і знову зліпила його докупи, бо насправді ключ був лише один. Тож доведеться обирати.

Мама.

Чи.

Тато.

Його.

Бік.

Чи.

Її.

Він.

Або.

Вона.

Бел зробила свій вибір. І знала, що цього разу він правильний. Голова, серце і нутро були одностайні.

Вона здолала решту відстані до Рейчел, не зводячи погляду з ключа, прориваючись крізь пелену сліз: кліпати не можна, бо все зникне. Бел простягнула руку і здригнулась, коли її пальці торкнулися долоні Рейчел. Теплої, не холодної.

Вона зімкнула її пальці довкола ключа, склала руку в кулак. Шкіра до шкіри, кістка до кістки. Стиснула міцно.

Очі в очі.

Бел обрала її.

— Бел! — крикнув тато. Він не бачив, що вона зробила.

Бел відпустила руку Рейчел, лишаючи в її долоні частину себе. Стала пліч-о-пліч із мамою.

— Ні, тату, — сказала вона похмуро, спіймавши його погляд.

— Що ти кажеш? — закліпав тато так, наче не розумів, що сталося. Вона знала, що він не зрозуміє. — Не будь дурненькою. Візьми ключ.

— Я сказала ні. — І цього разу без «вибач».

— Що ти в біса витворяєш?! — заверещав він і позадкував, брязкаючи ланцюгом. — Ти ж не серйозно. Ти мусиш мене звільнити! Вона промила тобі мізки!

— Я вже все вирішила, Чарлі. — Цього разу благання в його голосі її не похитнуло. Насправді вона не знала цього чоловіка, і її серце теж. Родина, звичайно, на першому місці, а він більше не був їй ріднею. Власне, ніколи не був.

— Бел, схаменись, ти що, здуріла?