Повернення Рейчел

— Минулого літа, — сказала Рейчел. — У серпні. Коли у твого дідуся стався перший інсульт.

Бел дивилася на неї мовчки, знову змушена переписувати історію у своїй голові. Вона ще не встигла замислитися про те, що робила Рейчел, коли дідусь потрапив у лікарню і забув про неї начисто.

— Він зазвичай приходив двічі на тиждень, — сказала Рейчел. — Тож не надто переймалася, коли він пропустив один візит, думала, чимось зайнятий. Але його не було й не було. Про всяк випадок почала розтягувати воду і їжу. Я не знала, що в Патрика стався інсульт і він у лікарні. За два тижні почала думати, що він лишив мене тут помирати, вирішив покінчити з усім цим, але не наважився вбити мене власноруч. У мене закінчувалася їжа і вода. Генератор вимкнувся, бо ніхто не заправляв його. Не працювали ні лампа, ні вентилятор. Тут було так спекотно. Я сильно пітніла, а води було дуже мало. Іноді мені здавалося, що я так і помру тут, в цій темній коробці. Я відчувала кожнісіньку свою кістку. Була така зневоднена і так страшно схудла, що обійшлася без ключа і змогла простромити ногу в кайданку. Вперше за стільки років я була вільною, проте лишалися ще двері, які я не могла відімкнути зсередини. — Її повіки обважніли, наче вона знову проживала ту страшну повільну смерть. — Що я тільки не робила... Пробувала зробити інструменти з порожніх бляшанок, якось вибити чи підважити двері вентилятором. Марно. Я була за крок до смерті. Минув двадцять один день, відколи я востаннє бачила Патрика. Аж раптом почула, що хтось ходить поблизу. Я була страшенно слабка, але з останніх сил почала гупати ліхтариком у двері і кликати на допомогу.

Рейчел втупилась у двері, прочинені в безкраю темну ніч.

— І двері прочинилися. Я так звикла до темряви, що перші кілька секунд нічогісінько не бачила. А тоді почула Патриків голос. Він питав, хто я така. — Рейчел похитала головою. — Я не розуміла, що відбувається, думала, це якийсь жорстокий жарт. Він почав розпитувати, що я роблю на його лісозаготівлі і хто я взагалі така. Зрештою зрозуміла: він і справді гадки не має, хто я. Він забув мене і забув, що сам посадив сюди. Я зрозуміла, що певна травма або інсульт відібрали в нього пам’ять. Це був мій єдиний шанс, і я збиралася ним скористатися. Більше не була прикута, а двері були прочинені. Тож сказала, що я рієлторка і оглядала лісозаготівлю для продажу, але ненароком замкнулася в цій вантажівці і просиділа тут увесь день. Він перепросив мене. Попросив у мене пробачення! Я схопила сякі-такі речі, забрала три тисячі доларів і вийшла на свободу. Патрик навіть притримав двері. Попросив зателефонувати, якщо знайду покупця. Я просто вийшла звідси. Одразу кинулася до річки і пила аж до нудоти. Знайшла трейлер, припаркований біля гірської доріжки, за мостом. У ньому була їжа і вода, одяг і туристичне спорядження. Я забрала все. Пересиділа в лісі кілька днів, поки не зміцніла.

Бел кивнула. Останні шматочки пазла ставали на місце, усі її зачіпки і здогадки нарешті мали сенс.

— Отже, ти втекла вісім... дев’ять місяців тому? Чому не повернулася додому одразу?

Рейчел прикусила нижню губу, лишаючи на ній примарні відбитки різців.

— Ледь не повернулася. Мені хотілося одразу рвонути в поліцію Ґоргема. Я страшенно хотіла тебе побачити. Але потім обміркувала все ретельніше. Це як із посланнями в книжках: я запорола свою першу спробу, і це навчило мене діяти розумніше. Це було ризиковано, тому хотіла підготуватися і зробити все правильно. Тож покинула Ґоргем, і Нью-Гемпшир узагалі. Пофарбувала волосся у вбиральні на заправці, спіймала один автобус, тоді інший. Так опинилася в містечку Міллінокет, штат Мен. Подумала, що це достатньо далеко, і що іншого кольору волосся та кістлявості вистачить, щоб мене не впізнали. Ті три тисячі доларів стали мені в пригоді. Я винайняла кімнату. Влаштувалася на роботу покоївкою — оплата готівкою на руки. І планувала. Збирала інформацію, була обережна. Заходила в інтернет з бібліотечних комп’ютерів далеко від свого житла. Знайшла твій старий інстаграм, Бел. Я, мабуть, дивилася на ту твою світлину з браслетом тисячу разів, якщо не більше. Лише завдяки цьому і трималася. Бо твій дідусь не сказав мені, наприклад, про те, що Чарлі арештовували, і суд присяжних визнав його невинуватим. Це було жахливо: розуміти, що вони так страшно помилилися і визнали його невинуватим у тому, що він насправді зробив, чи принаймні намагався. Я знала, що ніколи більше не зможу піти в поліцію і сказати правду. Я не могла покластися на систему правосуддя, яка виправдала Чарлі. Та і що я доведу? Ні на місці викрадення, ні тут не було ДНК Чарлі, бо його не було ні тут, ні там. Єдиний свідок, який у мене є, не пам’ятає, що Чарлі змусив його зробити. Ні. Правда не допомогла б мені дістатися до Чарлі і прибрати його від тебе. Тож я вигадала інший план, іншу історію свого викрадення та інше покарання тим, хто зробив це зі мною. Але мені треба було... зробити дещо, перш ніж повернутися додому. Знадобилося трохи часу. Проте виявилося, що не треба було ходити аж так далеко.

— Ти про одяг? — запитала Бел. — Про червону кофтинку і чорні джинси з бутика в Норт-Конвеї? Це була ти, правда ж? У січні?

В очах Рейчел щось гостро зблиснуло. Не гнів, ні, — щось подібне до гордості. Бел розплутала всі її хитрі плани, поки вони жили під одним дахом, граючи кожна свою виставу. Матір і донька, яблуко від яблуні.

— Так. То була я. Тоді я вже переїхала трохи ближче. Жила в трейлері під Ланкастером.

Позичила

сусідську машину, поки їх не було вдома. Я хотіла знайти схожий одяг, відрізати етикетки, щоб поліція не відстежила його, і трохи понищити його. Ті джинси і кофтинку Патрик викинув. Спалив, якщо точніше. Щороку він дарував мені новий одяг. На Різдво.

Рейчел підійшла до купи одягу, опинившись у межах татової досяжності. Та він і не ворухнувся, а тільки спостерігав пильно за тим, як вона копає ногою купу одягу, розкидаючи старі футболки і светри.

— Підготувавшись, обрізала волосся і вдягнула той зіпсований одяг. За кілька днів до того почала обдирати шкіру на гомілці, щоб здавалося, наче щойно зняла кайданку. Я знищила всі сліди свого перебування в тому трейлері. Вдягнула сумку для покупок на голову, викинула її біля дороги. А тоді пішла додому. Знаю, що кілька разів обмовилася, Бел. Мені так важко було брехати тобі. Здавалося, наче караю і тебе теж. Але відчувала, що ти не приймеш правду, яку розкажу. Ти не була готова. Ті люди виховали тебе. Ти їх любиш. Я мусила пройти цей шлях наодинці. Ніхто не мав знати. Ну, окрім Чарлі, звісно, бо він мав отримати по заслугах. Але зараз я рада, що ти зі мною. Що я більше не сама.