Повернення Рейчел

— До Джеффового друга Боба, — кивнула Рейчел. — Він весь час стромляв його в розмову, куди треба й не треба. Якось сказав мені, що Боб продає фальшиві документи в даркнеті, і що це не так уже й дорого, як всі думають. Думаю, він і сам не здогадувався, яку нагоду мені подарував, і як вона знадобиться мені вже невдовзі. У той останній тиждень я знайшла номер і адресу Боба в Джеффовому телефоні. Записала її на папірці, бо збиралася втопити телефон разом із машиною. Та записка була однією з небагатьох речей, які були при мені, коли мене викрав Патрик. Записка і три тисячі доларів. Опинившись тут, я заховала гроші — він так їх і не знайшов. А той папірець тримала при собі. Часто його перечитувала, думала про те, як близько ми були до нового життя. Я вивчила напам’ять той телефон, ту адресу. Переказувала їх сама собі, випробовуючи свою пам’ять. Ми мали приїхати до Боба додому посеред ночі і придбати нові документи для нас обох. У нас були гроші на це, і навіть залишалося трохи на початок нового життя. Звідти ми мали поїхати до приватного аеропорту біля кордону. Переконати когось, хто має невеличкий власний літак, доправити нас до Канади. У нас були при собі всі необхідні документи, тож ніхто не зупинив би нас і не зрозумів, хто ми насправді. Звідти ми б поїхали в містечко Делгаузі, провінція Нью-Брансвік. Якісь кілька тисяч людей, мало туристів. Я заґуґлила його зі шкільного комп’ютера, щоб не залишити слідів. Чарлі ніколи б нас не знайшов. Ніхто не знайшов би нас. Це був би наш новий дім. Ми могли зникнути. Могли бути щасливими. Могли бути сім’єю.

Бел кліпнула. Вони могли бути щасливими. Два шляхи, і той, який випало пройти їй, виявився значно болючішим. Але Рейчел про дещо забула: у неї з собою був не лише папірець із Бобовим номером і три тисячі доларів, а й шкарпетка Бел. Та крихітна рожева шкарпеточка, яку Рейчел принесла з собою, повернувшись із мертвих.

— То це тому ти так усе підлаштувала? — сказала Бел. — Змусила всіх думати, що тато виїхав із країни з новими документами. Бо це мав бути наш план.

— Це мав бути наш план, — повторила Рейчел.

— Стривайте-но, — виплюнув Чарлі, натягуючи ланцюг і махаючи руками перед Бел, щоб привернути її увагу. — Всі думають, що я виїхав із країни?

Бел зціпила зуби:

— Ти втік. Придбав нові документи в Роберта Меєра, викинув старий паспорт і телефон біля приватного аеропорту у Вермонті та вилетів до Канади з новим ім’ям. Така версія поліції. Вони більше тебе не шукають.

Бел дивилася, як змінилося його обличчя, як змінилися очі. Він намагався, але не міг приховати паніку ні від неї, ні від Рейчел.

— Ніхто мене не шукає? — його голос звучав нутряно й розпачливо, на півдорозі до крику.

— Я шукала тебе, — сказала Бел, але тато явно її не почув.

— Ніхто мене не шукає?! — тепер він кричав. Його шия стала багряною, очі спалахнули. — Всі думають, що я втік?!

— Але ж так і є, — Рейчел стала між ними, загородивши собою Бел.

— Брехня! — закричав він, а тоді нахилився вперед, розмахуючи руками. Проте дотягнутися до неї не міг, хай як натягував ланцюг. — Бел знає, що я б ніколи...

— Ти пішов з дому посеред ночі, Чарлі. Спакував речі і взяв із собою паспорт. Мені не довелося навіть робити це за тебе.

— Брехлива сука!

Рейчел вищирила до нього зуби в жорстокому оскалі.

— Я знала, що тебе аж перекосить, коли ти мене зустрінеш. Мені навіть кортіло це побачити. Зненацька я повертаюся й кажу всім, що мене викрав незнайомець. А ти не зможеш навіть розпитати про це свого батька — єдину людину, яка знала правду, — бо він нічого не пам’ятає. Впевнена, ти намагався. Ламав собі голову над тим, як багато я знаю і що з цим робитиму. Але, гей, тебе вистачило всього на тиждень. А тоді ти просто втік посеред ночі, злякавшись, що тебе наздожене відповідальність за скоєне. Я знала, що він може це зробити, — повернулась вона до Бел. — Не спала ночами, пильнувала його. Я поїхала за кілька хвилин після нього і перехопила його ще до того, як він виїхав на центральну вулицю. Сказала, що готова розповісти йому всю правду про те, що зі мною сталося, але для цього мені треба дещо показати. Привезла сюди, привела до вантажівки. Вдала, що знаю тільки про Патрика, і думала, що то він мене викрав з власної волі, а Чарлі навіть не знав, на що здатен його батько. У нього аж очі засвітилися. Я зрозуміла, як запрацював його мозок. Він уже думав, як це допоможе йому вийти сухим із води; був готовий повісити все на батька без тіні сумнівів. Я показала йому дріт від генератора, а коли він відвернувся, вдягнула кайданку йому на гомілку і замкнула. Ніколи не забуду той погляд, коли він зрозумів, що я про все знаю.

— Брехня! — верескнув Чарлі. На його підборідді блищала цівка слини. — Бел знає, що я б ніколи не покинув її. Ти хвора, Рейчел! Бел у це не вірить!

І Бел не хотілося вірити, — усе її нутро бунтувало проти цього знання, — та все ж довелося. Тато покинув її. Їй не треба було обирати, чиєму слову вірити, бо був ще й сторонній свідок. Філліп Алвес теж це бачив.

— Бел, — сказав тато, визираючи з-за Рейчел. — Глянь на мене, мала. Не слухай її, вона божевільна. Ти мусиш мені вірити. Подумай сама: немає ніяких доказів того, що вона говорить.

Серце Бел зрадило її, зреагувавши на його голос, тріпнувшись у грудях, потягнувшись до нього. Її погляд метався між ним і Рейчел.

— Гроші, тату. Я дізналася про три тисячі доларів від пана Тріппа. Знайшла книжки в дідуся вдома, де вона лишала послання. Вони й привели мене сюди. А ще Філліп Алвес. Він бачив, як ти виходив із дому.

— І ти думаєш, що вона не могла всього цього підлаштувати? — Його очі зненацька пом’якшали. — Вона маніпулює тобою, мала. Вона нездорова. Ми маємо допомогти їй, ти і я, гаразд? Але спершу ти маєш витягнути мене звідси.

— Чарлі... — почала Рейчел.

— Я розмовляю зі своєю донькою!

— З нашою донькою, — сказала Рейчел, і в її погляді з’явилася якась нова твердість, вперта й непорушна.

— У Рейчел є ключ до кайданки, Бел. Ти мусиш витягнути мене звідси. Я сиджу в цьому пеклі вже два тижні, Бел, допоможи мені.

— Два тижні, — Рейчел здушено засміялася. — Ти висидів тут два тижні, Чарлі. Ти й гадки не маєш, що пережила я. Спробуй пробути тут п’ятнадцять років!

Тато розтулив було рота, щоб щось сказати, але Бел встигла першою.

— П’ятнадцять років, — вона торкнулась плеча Рейчел, і та повернулася до неї. — Ти вже не вперше це кажеш. Але з моменту твого викрадення минуло більше шістнадцяти років. То ти вийшла звідси не три тижні тому?

— Ні.

— А коли?