Повернення Рейчел

зникнення. Але все ще намагалася щось вигадати. У мене так гуділа голова, що я не помітила кайданок у нього в руці. Він відчинив багажник. Зловив мене за руки, вкинув туди і зачинив. Я кричала й борсалась, але це було не найгірше. Зненацька зрозуміла, що не зачинила дверцята машини. Там був такий сильний мороз. Я припинила кричати за себе й почала кричати за тебе. Хай би робив зі мною, що заманеться, але, ради бога, нехай піде й зачинить дверцята, щоб ти не замерзла. І він послухав мене. Перевірив, чи працює обігрівач, зачинив дверцята. Каже, що ти побачила його, Бел, що ти кликала його. Він дав тобі сік і лишив на тому задньому сидінні. Весь час повторював, що зробить усе для тебе, і обіцяв дбати, поки мене не буде. А тоді привіз мене сюди, — Рейчел обвела жестом свою колишню імпровізовану вязницю.

Бел теж окинула її свіжим поглядом: від утеплювача на стелі до ланцюга на татовій гомілці, що тягнувся кудись надвір. Ця крихітна темна кімнатка була її домом усі ці роки. Вона спробувала уявити, що відчувала Рейчел, побачивши її вперше того дня: гострі кути, моторошні тіні, тісні стіни. Як вона вижила тут?

Здавалося, Рейчел прочитала її думки, зрозуміла вираз у її очах так само, як Бел тепер розуміла її міміку.

— Після тієї угоди в Патрика був десь тиждень на те, щоб усе тут облаштувати. Оббити стіни, — Рейчел показала на утеплювач. — Для тепла, мабуть, але мені завжди здавалося, що це для того, щоб ніхто не чув моїх криків. Бо всі ці роки я кричала марно, — вона сьорбнула носом. — Я була прикута за гомілку. Він зробив дірки у стінах і стелі — така собі вентиляція. Поставив надворі генератор і просунув дріт у дірку в стіні. Тож у мене був обігрівач узимку і вентилятор улітку. Господи, як же нестерпно тут улітку... Я просто лежала й не рухалась. У ті місяці, коли працював генератор, у мене була лампа, тож я не жила в темряві. Коли ж ні, в мене були ліхтарики і вдосталь батарейок для того, щоб бодай один світив увесь час. Патрик приходив двічі на тиждень, приносив їжу, воду й усе, що я просила. Сидів тут зі мною, відчинивши двері. Я завжди сприймала це як шанс вмовити його відпустити мене. Думаю, кілька разів я була дуже-дуже близько. Але, зрештою, він казав, це станеться лише коли Чарлі прийде до нього і дасть знати, що шкодує. Інакше, казав, відпустити мене буде те ж саме, що вбити, бо Чарлі точно мене знайде. Що кілька тижнів він приносив мені нову книжку, — Рейчел знову спіймала погляд Бел, наче захотіла потриматися за неї, нагадати собі, що більше не прикута. — Але ти й так це знаєш, ти знайшла їх усі. Я думала, Патрик віддасть їх у якусь комісійну крамницю або подарує тобі. Не думала, що триматиме їх у себе. Він ніколи не був затятим читачем.

— Він читав мені, — промовила Бел крізь клубок у горлі. — Ті самі книжки, які до того читала ти.

Очі Рейчел знову замерехтіли.

— Це я його попросила. Думала, може, ти виростеш і помітиш позначки, розшифруєш послання, — Пробач, — Бел втупила погляд у підлогу. Провина здавалася надто важкою, нестерпно тягнула її вниз.

— Ти не винна, Бел, — Рейчел провела долонею по її рукаву вниз, тоді вгору, аж поки Бел не підняла очі. — Ти не знала. Я мусила робити позначки ледь помітними. Якщо чесно, не здивована, що їх ніхто не знайшов. Просто це був єдиний спосіб. Патрик дав мені олівець і записник, щоб я писала все, що мені потрібно. Коли він приніс мені книжку вперше, я написала послання олівцем, прямо над першим розділом. Але Патрик прогортав книжку і знайшов напис. Сказав, що спалить її і пригрозив, що більше не приноситиме мені їх, якщо це повториться. Тож мені довелося діяти розумніше й заховати послання так, щоб Патрик його не знайшов, бо я знала, що тепер він завжди перевірятиме книжки. «Крадій спогадів» був другою книжкою, яку він мені приніс, і першою, в якій я заховала послання. Саме тому вона моя улюблена. Я казала йому, що це особлива книжка, але не пояснювала чому. Авжеж, це не спрацювало, але так у мене була надія, причина жити далі.

Очі Бел заступила пелена. Мабуть, тепер вони мерехтіли так само, як очі Рейчел, наповнившись невиплаканими слізьми за всіма тими втраченими нагодами, за роками неусвідомленої близькості.

— Отже, ми з тобою мали втекти звідси: три тисячі доларів і зникнення в торговельному центрі. Але дідусь перехопив тебе і викрав. Ось як ти зникла двічі: перший раз навмисно, вдруге — ні.

Рейчел кивнула.

— Але що мало бути далі? — запитала Бел. Ланцюг зненацька брязнув, і вона аж підскочила, бо вже й забула, що тато поруч, слухає їх. — Куди ми мали поїхати з торговельного центру?

Їй хотілося знати, яке життя підготувала для них Рейчел, якими могли бути ті шістнадцять років. Бо одну версію того часу вона вже прожила: ту, де була покинутою дівчинкою на задньому сидінні машини, де росла пліч-о-пліч із таємницею, в яку всім кортіло встромити носа, де боялася знову бути покинутою, хоч і знала, що це неминуче. Тепер їй треба було знати, яке життя вона могла прожити натомість і що саме забрали в неї дідусь і тато.

— За кілька тижнів до того дня, — сказала Рейчел, — перед тим як Чарлі позабирав у мене всі картки, я придбала собі ще одну автівку. Найдешевшу, стару і незареєстровану — тій парі просто була потрібна хоч якась готівка. Я припаркувала її в Рендольфі, у дачному кварталі, де ніхто б її не зауважив. Ми мали поміняти машини, втопити мою в озері Дюранд. І звідти поїхати у Вермонт, у містечко Бартон.

— Де живе Роберт Меєр, — сказала Бел, заповнюючи ще одну прогалину. Вона вже знала, куди все це йде, бо прокручувала в голові цю частину історії останні кілька тижнів.