Повернення Рейчел

— Ти знаєш свого тата, — сказала вона напрочуд м’яко, — мабуть, краще, ніж я. Ти знаєш, як усе працює: усе обертається довкола нього, він завжди має рацію, контролює все і всіх у родині, навіть якщо вони того не усвідомлюють. Ти ж бачиш, як усі просять у нього пробачення, але він не робить цього ніколи, бо ніколи не помиляється. Він думав, що зможе контролювати мене так само. Я вийшла за нього надто юною, надто наївною, а він був значно старшим, тож явно знав краще. Але... материнство мене змінило. Я почала бачити, що відбувається насправді. Думаю, він відчув, що я сторонюся його, тож спробував повернути мене назад. Місяцями намагався переконати, що в мене щось із головою, щоб я потребувала його, щоб і не думала йти, — Рейчел міцно стулила повіки. — «Ох, Рейчел, знову двері навстіж», «О, Рейчел, люба, ти забула вимкнути духовку, ти могла спалити будинок». Але я нічого такого не робила. І наче була впевнена, але він переконував у цьому так часто і так майстерно, що я почала сумніватися в собі, — Рейчел зиркнула на тата гірко і холодно. — Але ти припустився помилки, Чарлі. Великої помилки. Того останнього Різдва. «Рейчел, ти забула Аннабель саму у ванні, вона ж могла втонути» Він приніс тебе, а ти кричала в нього на руках. Отоді я все збагнула. Я б ніколи не забула тебе — ти була для мене всесвітом. Тоді я зрозуміла, що він небезпечний, і що маю від нього піти. Думаю, Чарлі запідозрив, що програв, і я збираюся покинути його, а цього він прийняти не міг, о ні. Тому вирішив мене вбити. То була його остання спроба контролю.

— Та ну! — Тато смикав ланцюг, гупаючи ногою, аж причіп здригався. — Ти сама себе чуєш, Рейчел? Тобі потрібна допомога, я серйозно. Усі ці хворі фантазії. Бел у таке не повірить! Я зростив її розумнішою, ніж ти думаєш!

Так, він її зростив, і вона була розумною, та все ж він помилявся. Вона вірила Рейчел, тому що Бел ніколи не залишала двері прочиненими, завжди замикала сміттєвий бак і не розбивала ту довбану чашку, і так, тато лишив її на парковці біля «Тако Белл» на кілька годин, а не хвилин.

Та вона була достатньо розумною для того, щоб помітити прогалини в історії Рейчел.

— То ти все ж збиралася зникнути, так? — запитала Бел. — За два дні до зникнення ти позичила три тисячі доларів у Жуліана Тріппа. Ти збиралася використати ці гроші, щоб покинути нас і втекти.

Рейчел кивнула, і в кутиках її губ з’явилася сумна усмішка.

— Ти маєш рацію, Бел. І ти справді розумна, але не завдяки

йому.

На той момент тато вже забрав у мене всі картки. Для мого ж добра, бо я начебто весь час перевищувала кредитні ліміти, хай навіть не пам’ятала цього. Це була брехня. Але в мене не було доступу до власних грошей, а вони потрібні були мені для втечі. Я знала, що він мене вб’є. Питання було не в тому, чи зважиться на це, а в тому, скільки мені залишилося. Щоб розбиратися з кредитками, часу не було. Особливо після того, як вдав, що я зламала свою машину, щоб ще більше мене ізолювати. Чекати не можна було. Жуліан був моїм єдиним другом, а робота — єдиним місцем, де я почувалася вільною від Чарлі. Я знала, що Жуліан позичить мені гроші, якщо попрошу. Тож за кілька днів, після школи, так і зробила. Три тисячі доларів. Цього вистачало. Тоді Чарлі

полагодив

мою машину, і я зрозуміла, що час тікати, поки не стало надто пізно. У той же день. У середу, тринадцятого лютого. Ти маєш рацію, Бел. Я збиралася втекти. І ти мала поїхати зі мною.

Бел видихнула решту темряви, і по її спині пробігли мурашки, залоскотавши несподівано тепло. Ось вони, ті слова. Ті, на які вона чекала все своє життя, хай навіть усвідомила потребу лише зараз. Мама не покидала її. Мама не хотіла її покидати. Бел завжди була частиною її плану. Вони мали бути разом.

Сльоза вислизнула з ока, зависнувши на вії.

Рейчел простягнула руку до Бел, легенько погладила великим пальцем її зап’ясток, лишивши і там теплі мурашки.

— Я планувала втечу кілька тижнів. Усе продумала. Тепер, коли в мене були гроші, настав час діяти. Ось що сталося в торговельному центрі, — саме тому я зникла двічі. Перший раз був спланованим. Усе було так, як я тобі розповідала. Сміттєвий бак, двері для персоналу. Але це сталося не випадково, і не було ніякого переслідувача, якого я зненацька помітила. Я їздила в той торговельний центр регулярно, вивчала там все, дивилася, де у них камери. Знайшла сліпу зону біля тих дверей. З’ясувала, о котрій персонал вивозить сміття, де вони лишають баки, як довго ті стоять повними, чи є там камери. Я сподівалася, що ми вийдемо в ті двері, заліземо в бак, нас викотять надвір, а там ми пересядемо в завчасно припарковану машину. Тоді ніхто б не помітив, куди ми поділися. Ті двері для персоналу насправді були замкнені, але я потягла ключа в одного з працівників за два тижні до того. Я була готова, Бел. І це спрацювало. Ми зникли в торговельному центрі безслідно. Ти була така чемна в тому баку, наче розуміла, що шуміти ні в якому разі не можна. Я хотіла зникнути десь недалеко від дому, створити таку дивну й загадкову ситуацію, щоб над нею мізкували тижнями і шукали нас десь поблизу. Я хотіла, щоб Чарлі й гадки не мав, куди ми могли подітися.

Рейчел спинилася перевести подих. Її очі щораз більше затягувались паволокою з кожною новою частиною історії.

— От тільки я не знала... Що в той самий день Чарлі з Патриком вирішили втілити власний план. О чотирнадцятій Чарлі збирався порізати руку, щоб забезпечити собі алібі. Саме тоді Патрик мав напасти на мене вдома. Він приїхав саме вчасно для того, щоб побачити, як я їду в торговельний центр, тож поїхав за мною в Берлін. Припаркувався біля нашої машини й чекав, коли ми повернемось. А ми тим часом сиділи в смітті. Кілька годин мусили чекати, поки баки викотять надвір. Але Патрик не міг зателефонувати Чарлі і сказати, що щось пішло не так. Ніщо не мало вказувати на нього — ніякого зв’язку, ніяких дзвінків. Бездоганне алібі. Тож Патрик чекав. Зрештою побачив, як ми сіли в машину. Подумав, що ми їдемо додому, але насправді ми збиралися втекти, знайти собі новий дім. Саме тому я петляла провулками — щоб мій номерний знак не потрапив на камери. Та не помітила, що за нами їде Патрик. На тій тихій вуличці він скористався нагодою. Обігнав нас, підрізав, заблокував шлях. Я мусила з’їхати на узбіччя, щоб не врізатися в нього. Із тобою все було добре, Бел. Ти завжди була такою відважною дівчинкою. Я вискочила з машини, сердита на водія. І побачила, що це Патрик. Подумала: «Якого біса? Він же міг нас убити!». Він сказав, що має показати мені щось, і що це терміново. Я розуміла, що наш план уже й так пішов під три чорти, бо Патрик побачив нас

після