Повернення Рейчел

Глава 48

Бел кліпнула, і з темряві позаду неї виринула Рейчел. Вона зайшла в причіп.

Навіть не глянула на Чарлі — дивилася тільки на доньку. Одна її рука смикнулася, наче вона захотіла торкнутися Бел, але передумала.

— Він не знав, — повторила Рейчел. — Це правда. Аж дивно.

Бел затупцювала на місці, не повертаючись ні до кого з них.

— Як ти дізналася, що я тут? — запитала Бел.

— Ти не повернулась додому за двадцять хвилин, — відповіла Рейчел. — Я поїхала тебе шукати, побачила розкидані книжки, моє розшифроване послання. Я знала, що ти поїдеш шукати червону вантажівку. Пробач, — Рейчел опустила очі, але лише на секунду. — Я не хотіла, щоб ти так довідалась. Я взагалі не хотіла, щоб ти про це знала. Це твоя родина, ці люди виростили тебе. Я бачила, як ти їх любиш, і хай як мені було боляче, я не хотіла завдавати болю тобі. Я хотіла, щоб ти ніколи не дізналася.

Але було вже пізно.

— Кажеш, він говорить правду? Тобто? — Бел озирнулася на Чарлі. — Він не знав, що ти тут?

Рейчел навіть не глянула на тата. Вона говорила про нього, наче його тут не було.

— Це правда. Він не знав, що я весь цей час була тут, у цій вантажівці. Не знав. Бо думав, що я мертва.

Отепер вона глянула на нього, і її очі спалахнули. Чарлі позадкував, брязкаючи ланцюгом, але Рейчел продовжила.

— Він думав, що я мертва, бо саме це він наказав зробити Патрику. Такий був план. Ти зрозуміла все правильно, Бел, крім одного. Твій дідусь не мав викрадати мене о чотирнадцятій того дня. Він мав мене вбити.

Із татового горла вирвався якийсь дивний звук, низький і нутряний.

— Не чекав, Чарлі? — Рейчел пожбурила в нього ці слова, вбивче гострі, як і її погляд. — Оце ти, певно, здивувався, побачивши мене на своїй кухні три тижні тому, після того, як шістнадцять років вважав мертвою, га? Усі вважали мене мертвою, але ти був єдиним, хто знав це точно, — вона шморгнула носом, і в її грудях заклекотів глибоко похований сміх. — Я пам’ятаю твій вираз. Думала, у тебе станеться інфаркт. Трохи сподівалася на це, власне.

— Я не розумію, про що ти говориш, — прокавкав у відповідь Чарлі.

— О, нічого страшного, — клацнула язиком Рейчел. — Бо

я

все розумію. Знаю навіть більше за тебе. Патрик усе мені розповів. Усе пояснив — хотів переконати, що він ні в чому не винен. Що тримаючи мене тут, він

рятує

мене. Він так розпачливо хотів у це вірити. Йому так хотілося думати, що, тримаючи мене тут, він рятує мене від тебе.

— Ти наказав дідусеві її вбити? — Бел повернулася до тата, більше його не впізнаючи. — Чому? — було так багато

чому,

— І чому дідусь на це погодився?

Рейчел глипала то на Чарлі, то на Бел, і її очі то палали злістю, то лагідно мерехтіли.

— Розкажеш їй, Чарлі?

Тато кинувся вперед, але напнутий ланцюг рвонув його назад, і він впав навзнак, скривився, схопився за груди.

— Це все неправда, Бел. Вона маніпулює тобою!

— Гаразд, тоді розкажу я.

— Замовкни, Рейчел! — заревів він, і його обличчя налилося багрянцем. На стелі над ним страхітливо звивалося сплетене з тіней чудовисько. — Не слухай її, Бел!

Бел глипала то вправо, то вліво, то на тата, то на маму.

— Вона хоче знати правду, Чарлі. І вона на неї заслуговує. А ти ніколи не зізнаєшся, — Рейчел повернулася до Бел. Лагідна усмішка, м’який погляд. — Твій дідусь погодився на цей план... принаймні наскільки було відомо твоєму тату... бо Чарлі шантажував його.

— Чим? — запитала Бел.

— Ще однією таємницею Прайсів. Оце сімейка, га? — Рейчел нахмурилася. — Коли твій тато був підлітком, він підслухав, як його батьки сваряться посеред ночі. Це була ніч, коли померла його мама. Він вийшов зі своєї кімнати якраз вчасно і побачив, як Патрик штовхає його маму зі сходів. Марія зламала шию, розтрощила череп. Коронер постановив, що то був нещасний випадок, і вона перечепилася в темряві і впала. Так пояснив Патрик. Але Чарлі знав, що сталося насправді. Він знав, що її штовхнули, що його тато вбив маму, зумисно чи ні. Він не зізнався в цьому ні Патрику, ні Джеффу. Мовчав про це роками, десятиліттями, аж поки не з’явилася нагода скористатися цим. Певно, вирішив, що вбивати своїх дружин — сімейна риса, га, Чарлі? — виплюнула Рейчел, повернувшись до нього. Тоді знову заговорила до Бел. — Чарлі сказав Патрику: якщо той не погодиться мене вбити, він піде в поліцію і розкаже, що бачив тієї ночі, і свідчитиме проти батька. А ще змусить Джеффа повірити, ніби він теж це бачив, і як тоді дідусь доведе, що вони обидва брешуть? Саме тому Патрик погодився. Купка боягузів.

Тато примружився, випалюючи поглядом її потилицю.

— Патрик розумів, — незворушно продовжувала Рейчел, — якщо не пристане на цей план, то Чарлі вб’є мене сам, тому насправді він наче

врятував

мене. Але Чарлі мусив повірити, що я мертва. І він повірив. — Ланцюг забряжчав, бо тато почав міряти кроками причіп. — Чарлі ще й подякував потім, уявляєш? Сказав, що йому не потрібні жодні подробиці і він не хоче знати, як той мене вбив і де моє тіло, — важило лише те, що я мертва. Він не хотів, щоб його спіймали на брехні під час допиту, тому вирішив, краще просто не знати. Патрик завжди казав, що зізнається йому, якщо Чарлі скаже, що шкодує. Тоді він скаже, що я жива, і вони вигадають якийсь спосіб повернути мене додому. Але Чарлі ніколи більше з ним про мене не говорив. Він думав, що я мертва, і ніколи не шкодував про скоєне, ніколи не сумнівався у своєму рішенні.

Тато розреготався, судомно і порожньо.

— Що ти робиш, Рейчел? Бел ніколи тобі не повірить. Ти для неї — незнайома людина. Бел! Глянь на мене, мала!

Вона підкорилася, але лише на секунду, глянула на його почервонілі шалені очі, на сталактити слини, що звисали з зубів. Відтак знову повернулася до Рейчел. Та здавалася пораненою його словами, та загалом спокійною.

— Навіщо йому тебе вбивати? — запитала Бел. Вона намагалася дивитись на обох батьків одночасно, та ніяк не могла помістити їх у поле зору — від крутіння шиєю їй уже вернувся світ.

Рейчел зітхнула.

— Я давно знала, що він хоче мене вбити. Ще до того, як Патрик мене викрав. Тижні, місяці до того.

— Але чому?