Повернення Рейчел

— Що ти таке кажеш, мала? — він якось спромігся загострити те останнє слово, різонувши її ним. — Ну ж бо, не втрачай часу, треба зняти кайданку. Треба розкрити її чи перепиляти ланцюг. Біжи пошукай пилку. Негайно!

— Ні, — сказала Бел, і мимохіть замружилась, побачивши вираз його обличчя. Вона ще ніколи в житті не казала йому такого

ні.

Завжди поступалася, робила все, щоб він був щасливий, щоб не пішов від неї, бо всі рано чи пізно йшли. От тільки, схоже, це ніколи не було правдою. — Ні, тату. Вибач, але я мушу знати, чому Рейчел замкнула тебе тут.

Він роззявив було рота, а тоді знову стулив, зам’явшись. Тіні на стелі зарухалися.

— Я не знаю, мала. Справді. Я думаю, із нею щось сталося, і тому вона...

— Вона завжди була поруч, тату. Рейчел була тут, у цій вантажівці, у цьому причепі. Прикута за гомілку. Ось де вона була всі ці роки. Прямо тут.

Тато роззирнувся, наче бачив його вперше. Але Бел більше не вірила його очам.

— І я знаю, хто замкнув її тут, — Бел зиркнула на нього.

Тато похитав головою й переступив з ноги на ногу, брязнувши ланцюгом.

— Чому ти так на мене дивишся? Це не я. Я тут ні до чого.

Як же легко брехні скочувалися з його язика. Може, тому що він відточував це вміння все життя?

— Це був дідусь, — Бел вивчала його, готова спіймати якийсь проблиск правди. — Дідусь викрав Рейчел. Він утримував її тут, у цьому причепі. Приносив їй їжу і воду. Книжки, щоб якось убити роки. Увесь цей час вона була тут, — Бел видихнула трохи набраної в себе темряви. — І ти знав.

— Ні! — вигукнув він надтріснутим голосом, і його очі округлилися ще більше, мережачи шкіру новими зморшками. — Я не знав. Присягаюся, мала. Ти маєш мені повірити.

— Я завжди тобі вірила. — Її голос теж спробував тріснути, але Бел підперла його новою барикадою. — Ти був не винен. Ти був єдиний, хто дбав про мене, хто ніколи б мене не покинув. Я вірила тобі. Я захищала тебе, казала всім, що вони помиляються. Бо в тебе було алібі. Ти просто не міг бути причетним до зникнення Рейчел.

— Так, це правда. Будь ласка. Ти мусиш витягнути мене звідси.

— І це ж було майже досконале алібі, правда? — продовжувала Бел, ігноруючи благальний вираз його очей. — Воно майже спрацювало. Ти порізав руку на роботі рівно о чотирнадцятій. Бо саме на цей час ви домовилися з дідусем, саме тоді він мав викрасти Рейчел. То був глибокий поріз, довелося накладати шви. А отже, ти мав поїхати в лікарню, де купа камер, і організувати собі надійне алібі на добрих кілька годин. Ніхто б тебе не запідозрив.

Весь цей час тато хитав головою і кліпав.

— От тільки дідусь не викрав її о чотирнадцятій, правда ж? Він спізнився, бо Рейчел поїхала в торговельний центр у Берліні. Дідусь не зміг її перехопити, аж поки вона не з їхала на ту дорогу, де мене знайшли. Він викрав її аж о вісімнадцятій, прямо наприкінці твого алібі. Тож воно було не таким уже й хорошим, га? Лишалося кілька хвилин, проте цього виявилося вдосталь, щоб посіяти сумніви, і поліція за це вхопилася, — Бел звісила одну руку, поклавши палець на уявний гачок. — У твої плани арешт не входив, але довелося сісти у в`язницю, бо дідусь спізнився.

— Бел, послухай мене.

— Ні, це ти послухай! Тебе підслухали, тату. Дехто чув, як ти говорив про це з дідусем.

Якийсь м’яз біля його рота смикнувся, і він не встиг це приховати. Він явно хотів запитати, хто це, але не міг. Вони обоє це розуміли.

— Ти спланував зникнення Рейчел разом із дідусем. Ти знав, що вона тут!

— Ні! — закричав він, піднявши тремтячі руки. — Не знав. Я не знав, що вона тут!

Його зіниці розширилися, а погляд зісковзнув з її обличчя. Щелепа відвисла. Усе ж не зміг брехати, дивлячись їй в обличчя.

— Неправда. Ти...

— Він не знав, — за спиною Бел пролунав голос, такий знайомий, майже ідентичний з її.