Повернення Рейчел

Глава 47

Світло затанцювало по причепі, клаптиками оживляючи його, мережачи тінями, що зарухались разом із Бел, коли вона зайшла всередину.

Стіни та стеля були обклеєні рифленими листами якогось пухкого утеплювача. Він визирав де-не-де і на підлозі, застеленій килимками і покривалами.

У дальньому кутку лежав матрац, подушки і ще кілька покривал. Із протилежного боку — портативний біотуалет зі змінним контейнером. Електричний вентилятор з обкрученим довкола ніжки дротом. Лампа, теж нікуди не підключена. Купи лахміття і старих рушників. Ціле море бутлів із водою: деякі порожні, деякі повні. Хаотично розсипана їжа: пакети, консерви, коробки. Відкрита бляшанка консервованої кукурудзи з самотньою виделкою, покладеною зверху. Засоби гігієни, вологі серветки, коробка батарейок.

І тато, зіщулений, під стіною між туалетом і ліжком. На його гомілці зблискував металевий обруч із ланцюгом, що зміївся на підлозі біля нього, зникаючи в дірі у стінці причепа — інший його кінець був прикріплений десь зовні.

— Бел, — він звівся на ноги. Ланцюг і собі з сичанням піднявся з підлоги і потягнувся за ним. Чоловік зміг здолати лише дві третини довжини причепа, а тоді ланцюг напнувся, різко зупинивши його.

У руці він тримав щось темне, і тепер цим клацнув. Ліхтарик. Та ще й значно яскравіший за її.

Тато поклав його на коробку з крекерами і направив на стелю, щоб він рівномірно освітлював причіп.

— Це й справді ти, — сказав він уже рівнішим голосом. На його обличчі темніла тінь щетини — єдина тінь, яку не змогло прогнати світло. — Дякувати богові, це ти, Бел. Не вона, — на очі йому впала нова тінь. — Я почув голоси. Розмову. Ти не сама?

— З Ешем, — Бел озирнулася на хлопця. Він уже теж зазирнув усередину, кліпаючи повільно, наче сподівався прогнати ілюзію.

— Із ким?

— З Ешем зі знімальної групи, — сказала Бел нарешті зміцнілим голосом.

Татове обличчя, підсвічене знизу, дивно змінилося, набуло зовсім незнайомого виразу.

— Скажи йому, щоб ішов геть, Бел. Він має піти.

Бел стояла між ними, глипаючи то на одного, то на іншого.

— Іди геть, — тато гаркнув на Еша. — Забирайся звідси, чуєш? І не думай телефонувати в поліцію. Ніякої поліції. Це сімейні справи.

Еш глянув на Бел.

— Я не можу лишити тебе тут.

— Геть! — Тато тицьнув у його бік брудним пальцем. Обручки на тій руці вже не було.

— Стривай, — теж вказала на нього Бел. — Еше, ходімо.

Вона вийшла з причепа і спустилися по сходах із покришок. Еш став біля неї.

— Бел, — прошепотів він. — Якого дідька? Я не лишу тебе тут...

— Я впораюсь сама, — вона взяла його за руку — Це мій тато. Це мої батьки. Моя сім’я. Я мушу знати правду. Всю.

Бел не могла ховатися за знімальною групою вічно.

— Ти що? Я не лишу тебе наодинці з ним...

— Я була наодинці з ним усе життя. У мене не було нікого, крім тата. Він брехав мені, Еше. Я мушу знати, що він зробив, яку роль відіграв. Тато винен мені правду. Він не скаже нічого, поки ти будеш там, але я сподіваюся, що він поговорить зі мною.

Еш зиркнув на причіп, що червонів у центрі металевого лабіринту.

— Ти впевнена?

— Родина на першому місці, як то кажуть, — промовила Бел. От тільки тепер їй треба було зрозуміти, хто з них має право називатися її ріднею. — Усе буде добре. Я мушу це зробити. Знайдеш сам дорогу до машини?

Еш переплів свої пальці з її.

— Я хвилююся зовсім не за це.

— Не телефонуй у поліцію, Еше, — попросила Бел, але не тому, що так сказав тато. Спершу вона сама мала дізнатися правду, а вже потім вирішити, що з нею робити. Це її родина. Її батьки. Її рішення. — Повертайся в готель. Я зателефоную згодом. Гаразд?

Еш не відповів їй. Натомість притягнув до себе, міцно обвив руками й затиснув між ними камеру. Бел поклала голову йому на груди, слухаючи стукіт його серця.

— Бережи себе, — прошепотів він, торкнувшись губами її вуха.

— Все буде добре, — тато був прикутий, тож він їй нічого не заподіє. А тоді ще одна думка, як логічне продовження: тато ж і без ланцюга нічого їй не зробив би, правда?

Еш провів пальцями по її руці, повернувся й пішов геть, освітлюючи ліхтариком на телефоні темні пилки і з’їдені іржею машини.

Бел дивилась, як він пробирається між ними і зникає в лабіринті.

Знову втягнула в себе темряву. Вона була готова. Порахувала від п'яти до одного й піднялася в причіп.

Стала навпроти тата.

— Він пішов.

— Поліції не буде? — Судячи з виразу його очей, це запитання було для нього вкрай важливе.

— Він нікуди не телефонуватиме.

— Добре, — тато засовався; ланцюг сичав із кожним його рухом. — Боже, який же я радий тебе бачити, мала. Не знаю, як ти мене знайшла, але ти мусиш витягнути мене звідси.

— Тату... — почала Бел, але він перебив її.

— Вона божевільна. Рейчел божевільна, — він виплюнув її ім’я, панічно округливши очі. — Взяла і замкнула мене тут. Хтозна, що в неї в голові. Сказала посеред ночі, що хоче щось мені показати. Привезла сюди, завела в причіп. Я не встиг збагнути, що коїться, а вона заклацнула кайданку на моїй нозі. Як давно я тут, мала? Вона кілька разів приносила мені їжу і воду, але не говорила, навіщо це робить, тільки те, що будь-які пояснення були б

виявом доброти.

Ти мусиш мені допомогти. У Рейчел є ключ від кайданки, — він показав на ногу, де вже червоніло кільце натертої шкіри. — Може, десь у цьому мотлосі знайдеться нормальна пилка. Ну ж бо, допоможи мені, мала.

Бел не зрушила з місця.

— Це Рейчел зробила? — запитала, ховаючись за вдаваним спантеличенням. Насправді ж вона знала значно більше, ніж того хотілося б татові.

— Так, — промовив він благально. — Рейчел божевільна. Схоже, поки її не було, в неї щось перемкнулося в голові, вона геть звихнулася. Я не розумію, чому вона мене тут тримає.

— І справді, навіщо їй тебе тут тримати, якщо ти нічого їй не робив?

Тато округлив очі ще більше.

— Про що це ти, мала? Звісно, я нічого їй не робив. Що ти таке кажеш?

Бел пожувала губу.

— Бо тут щось не сходиться.

Тато мовчки втупився в неї.

— Якщо Рейчел божевільна і замкнула тебе тут просто так, то чому ти не хочеш телефонувати в поліцію?

Тато відступив на крок, і його очі забігали.

— Тому що, — він розтягнув ці два слова, щоб виграти трохи часу. — Тому що ти й сама знаєш, яка в Ґоргемі поліція. Дейв Вінтер знайде якийсь спосіб викрутити все так, щоб я знову лишився винним. Щоб знову мене арештувати.

— Може, йому варто це зробити?