Повернення Рейчел

А потім іще раз обвела поглядом книжки, що весь цей час ховали в собі розгадку таємниці.

— Я ж усі їх читала. Саме ці, з дідусевого будинку. Ніхто так і не знайшов її послання. Це мала бути я.

Може, Рейчел сподівалася саме на це: що її врятує донька, та Анна, яку вона уявляла. Із цією думкою вона лишила послання в десятках книжок. Може, в сотнях. Сотні надій. Сотні шансів. Цілий стелаж надій і шансів. Дідусь збирав їх, кажучи Бел, що вони особливі, але ніколи не пояснював чому. Вони були особливими, бо її мама читала їх першою.

— Пробач мені, — прошепотіла Бел до книжок, до мами.

— То чому ця — її улюблена? — Еш повернувся до «Крадія спогадів» і взяв зі столу свою камеру.

— Можливо, вона була першою, — Бел підійшла до нього. — Вона стояла тут найдовше. Її найбільша надія.

— Всратися можна, — сказав Еш, і його голос якимось чином пом’якшив навіть те грубе слово. — Це так страшно. Бідолашна Рейчел.

Правда виявилася страшною, та це явно було ще не все. Відповіддю на головне запитання був дідусь, — Рейчел сама написала це почерком Бел на папірці з паролем від вай-фаю, — але до чого тут тато?

Цього разу вибору не було. Тільки один шлях, болючий.

Бел зробила свій вибір, хоч і знала, що насправді рішення було ухвалено вже давно — ще тієї миті, коли вона прочитала мамине послання.

— Я маю поїхати туди. На лісозаготівлю. Я маю побачити ту червону вантажівку. Побачити все на власні очі. Я маю знати, що вони з нею зробили.

— Вони? — примружився Еш.

— Мій тато. — Хай як боляче було це казати. — Навіщо їй щось із ним робити, якщо він не робив нічого з нею?

Філліпові слова, не її.

Бел відвернулася і вийшла з вітальні з порожніми руками, не озирнувшись ні на напівпорожні полиці, ні на місиво на долівці. Тут вона вже побачила все, що повинна була.

Еш пішов за нею з камерою.

Надворі чекав зовсім інший світ: Її руки сріблясто мерехтіли, а спину лоскотав прохолодний вітерець, знову змушуючи здригатися.

Бел пожбурила ключ кудись у бік фарфорової жаби, не бажаючи витрачати час на те, щоб його ховати. Цього разу її серце і розум були на одному боці: обидва казали, куди їй треба йти, і запевняли, що вона вже близько.

Бел зиркнула на покинутий у траві велосипед.

— Я підвезу, — запропонував Еш, прочитавши її погляд у темряві.

Він завів двигун, кинувши різке світло фар на дідусевий будинок, наче обвинувачував його.

— Є два шляхи, — сказала Бел. — Лісозаготівля по той бік річки. Найшвидше буде поїхати до моста, де починається гірська стежка. Доведеться залишити машину і трохи пройтись пішки. — Міст, на який можна було виїжджати, був з іншого боку містечка. Жоден із цих шляхів не вигідніший за інший, але один усе ж таки швидший, а Бел не хотілося відтягувати цю мить — у грудях і в горлі щось невпинно щеміло й палало. — Праворуч.

Еш виїхав на центральну вулицю.

Бел узяла його камеру, спостерігаючи за дорогою у видошукачі. Хлопець шугонув під миготливим ліхтарем, покинув поріділу забудову й остаточно пірнув у царство дерев. Кров гупала у вухах, а може, то шуміла річка Андроскоґґін, наввипередки з ними біжучи праворуч від дороги.

— Уже близько.

Старий залізничний міст, перекинутий над дорогою і над річкою, яким тепер їздили хіба на снігоходах.

— Гальмуй.

Вони проїхали під громаддям зеленого металевого моста, що спирався на подвійні бетонні ноги, на пів секунди кинувши їх у ще темніший морок.

— Ось тут можна зупинитися.

Еш послухався. Припаркував автівку на невеличкому, всипаному гравієм майданчику біля підніжжя моста, одразу біля знака, що сповіщав про початок гірської стежки.

Бел віддала Ешу камеру й вискочила з салону. Шум у вухах переріс у ревіння чи, може, то все ж таки була річка?

Еш вимкнув фари. Тепер Бел чекала на нього в чорнильній темряві — навіть місячне сяйво більше не дотягувалося до неї. Вона вийняла телефон і ввімкнула ліхтарик, кидаючи біле світло собі на ноги. Тут ліхтарів не було, і Бел знала, що дорогою до лісозаготівлі їм теж не стрінеться жодного.

Еш вийшов із машини, клацаючи на камері.

— Тут є нічний режим. Стривай. Ось так. Тепер я щось бачу, — сказав він, використовуючи видошукач як свої очі в темряві.

Підсвічуючи собі ліхтариком, Бел попрямувала до рампи, а тоді піднялась на пішохідну доріжку, яку зробили нижче рівня мосту, ближче до збурених вод унизу.

— Усе добре? — запитала вона Еша, виходячи на міст.

Дві пари ніг гриміли металом, порожньо й незлагоджено, наче намагалися відтворити гупання серця в грудях Бел.

Вона підняла ліхтарик, освітлюючи металевий каркас мосту, що нагадував клітку, в яку вони спіймалися.

— Дідько, — заплітав ногами Еш. Бел озирнулася, і він повторив знову: — Дідько!

— Що таке? — зашипіла вона.

— Просто ти дуже моторошна в нічному режимі. У тебе очі світяться зеленим.

Вони здолали міст, і Бел пришвидшила крок, збігаючи донизу металевою рампою. Тепер річка лишилася позаду, а вони ступили на інший берег, дикий, і пішли далі поміж дерев. Бел знову підняла ліхтарик, дивлячись, як гілки колихаються на вітрі, кидаючи страхітливі кострубаті тіні на стежку.

— Ще далеко? — запитав Еш, тримаючись якнайближче до неї.

— Хвилин десять, якщо тримати темп. Це біля підніжжя Дір-Маунтін. Треба просто йти уздовж річки.

Бел опустила ліхтарик на стежку, пильнуючи кожен свій крок, — той конус світла був єдиним, що не давало темряві проковтнути їх остаточно.

— Ця дорога веде до старої електростанції над водосховищем.

— А тут є ведмеді? — запитав Еш, спрямовуючи камеру на густий ліс.

— Еше. Ми в Нью-Гемпширі.

— Я щасливий.

Вони здолали невеличкий бетонний міст на початку водосховища, і під ногами знову сердито зашуміла невидима вода.

— Тепер сюди.

Стежка вигнулася вліво, відводячи їх від ріки й оперізуючи темну гору. Дорога була нерівна — її роками молотили вантажені лісом машини.

Еш зашпортнувся, і Бел випростала руку, цього разу не піднявши на нього моторошних зелених очей.

— Ми на місці, — нарешті сказала вона, освітлюючи металеву огорожу, що оточувала лісозаготівлю — величезну просіку в густому лісі. Іржава табличка повідомляла про те, що «Стороннім вхід заборонено». Вона завжди була тут? Чи дідусь додав її лише коли заховав тут декого?

Вони покрокували уздовж огорожі до великих воріт, увінчаних металевою вивіскою з полущеною фарбою.

«Лісозаготівельне підприємство “Прайс і сини”».