Повернення Рейчел

Еш підійшов до воріт, орієнтуючись за видошукачем, і потягнувся до масивного ланцюга з навісним замком, яким була замкнена брама. Гойднув замок, що той брязнув об ворота, аж луна пішла між деревами.

— То як нам зайти?

— Трохи далі є дірка в огорожі, — сказала Бел, вказуючи йому шлях ліхтариком.

Вони проминули ворота, прямуючи туди, де нижній край металевої сітки відчепився від кілка.

Бел задерла його й пірнула у дірку, а тоді притримала сітку для Еша.

— Ми сюди сани просували, — пояснила вона, чекаючи, коли він пройде.

Іще один кордон, який перетнули, іще один новий світ. Саме тут усе сталося. Саме тут була її мама весь цей час.

Еш крокував за Бел, шурхаючи ногами в латках неприборканої трави. Частина просіки була рівна, а з одного краю здіймалася круто вгору, туди, де знову починалися дерева. Вони з Картер наввипередки видиралися схилом, тягнучи за собою сани, а тоді застрибували на них удвох і з’їжджали по свіжому снігу до огорожі та річки. Чи чула Рейчел їхні верески? Бо вони її криків не чули.

— Уперед, — сказала Бел. Вона більше не світила собі під ноги, а тільки вперед, де вдалині темніла купа брухту.

Іще один невидимий кордон — десь тут дідусь почав би кричати: «Далі не можна! Там небезпечно! Поріжешся пилками. Якась залізяка впаде на голову. Іди назад так, як прийшла, Бел».

Але Бел не повернула назад. Вона рішуче крокувала, чекаючи, коли попереду вималюються темні обриси іржавих машин, вишукувала поглядом височезну металеву конструкцію, що колись підіймала колоди. Цю «жирафу» вони з Картер назвали Лорі. Усе це було десь там, за невидимим кордоном.

Бел підбила щось ногою й опустила ліхтарик. То була стара іржава циркулярна пила. Трава проросла в отворі посередині.

— Треба якось пробиратися, — сказала вона Ешу. — Червона вантажівка має бути посеред звалища.

Бел пробиралася вперед і спинилася лише перед барикадою. Дві автівки стояли ніс у ніс, давно погубивши скло і шини — самі лише кістяки. Бел видерлась на капот однієї, мигаючи ліхтариком. Випросталась і допомогла Ешу.

Вони долали перешкоду за перешкодою. Невидимі охоронці у темряві чіплялися за одяг, намагалися втримати. Вони брели поміж безіменними машинами, призначення яких Бел не розуміла, пробирались у плетиві коліс і металу. Деякі машини були такими величезними, що перелізти через них було неможливо, тож доводилося обходити.

Раптом перед собою вони побачили величезне округле лезо лісопилки, що, здавалося, виростало прямо з землі.

— Обережно, — застеріг Еш.

Вони блукали в темному лабіринті іржавого залізяччя. Пилки й сокири, металеві скелети машин.

— Бачиш вантажівку? — запитала Бел, озирнувшись.

Еш обвів камерою простір перед собою, вдивляючись у видошукач.

— Не певен, — відказав він трохи хрипкувато і втомлено. — Я бачу там вантажівку, але не певен, що вона червона. У нічному режимі кольорів не видно.

Бел скерувала ліхтарик туди, куди він показував. Примружилась.

І справді, червона вантажівка виднілася за якихось десять метрів. Від неї їх відділяли лише кілька купок автошин.

Просто стара покинута вантажівка з напівпричепом — обоє пофарбовані потьмянілою від часу й поплямленою іржею червоною фарбою. Попри це, у світлі ліхтарика вона вирізнялася на тлі сіро-бурої маси, наче серце металевої почвари.

Еш рвучко вдихнув — тепер він теж чітко її бачив.

Кінець їхньої подорожі.

Бел покрокувала вперед, переступаючи й обходячи шини.

Еш трохи відставав. Бел повернулася до нього, запитально сяйнувши пронизливо-зеленими в нічному баченні очима.

— П-просто не певен, що нам слід це знімати, — затнувся Еш. — Це ж місце злочину. Якось неправильно знімати місце, де Рейчел... — він замовк, так і не закінчивши речення.

— Чи Ремзі не хотів би, щоб ти все зняв? Для фільму?

Еш замружився і похитав головою, коли Бел спрямувала пучок світла йому в обличчя. Він зупинив запис, і пищання камери луною прокотилося в металевому лабіринті. Потім підхопив її під руку, вийняв натомість телефон і теж увімкнув ліхтарик. Два ліхтарика краще, ніж один.

— Є речі, важливіші за фільм, — Еш стиснув її руку. — Ремзі сказав би те саме.

— Еше... — почала Бел, але слова згасли в її грудях, перш ніж вона встигла вдихнути в них життя. Вона нашорошилася, вловивши якийсь новий звук.

Далекий, приглушений крик.

Ось знову.

Бел зиркнула в тому напрямку, звідки долинав звук, і її погляд зупинився на червоній вантажівці.

— Там хтось є, — Ешева щелепа відвисла.

Ще один вигук, притлумлений стінками металевого причепа. Тепер можна було навіть вгадати слова:

— Є там хто?!

Серце Бел закалатало вдвічі швидше, затріпотіло в горлі.

— Дідько, — вона вчепилася в Ешеву руку.

І знову крик:

— Допоможіть!

— Що робити? — зашипів Еш стривожено.

Бел знала відповідь, але не хотіла її говорити вголос. Вона мусила дійти до кінця.

Червона вантажівка ховала в собі відповіді, на які вона чекала все своє життя.

Вона відпустила Ешеву руку й побрела поміж шинами, не зводячи очей із причепа, з чотирьох металевих стрижнів, защіпок і ручок, які запечатували його.

Перед дверцятами хтось поклав шину, а одразу за нею — ще дві на купі. Наче сходи.

Бел стала на першу імпровізовану сходинку, тоді на другу, відчуваючи, як ноги злегка вгрузають у цупку гуму, і торкнула пальцями холодний метал.

Знову крик. Тепер Бел чула його краще.

Озирнулася на Еша.

Згори він здавався всього лиш далекою цяткою світла.

— Хто-небудь! Допоможіть! — пролунало зсередини причепа.

Бел набрала повні груди повітря, втягуючи його разом із нічною темрявою, наповнюючи себе нею.

Вона потягнулася до першої защіпки, стиснувши в руці прохолодний, аж пекучий метал. Зі скреготом, що заглушив крики зсередини, зрушила її з місця.

Повернула другу, звільняючи металеві стрижні, що тримали ліву половину дверей. Вони скрипнули, показуючи тонесеньку смужку зовсім іншої темряви всередині.

Бел потягнула ручки на себе й прочинила двері.

Вона знала, кого побачить, ще до того, як відчинила двері, до того, як посвітила ліхтариком всередину, до того, як вихопила з темряви зіщулену в глибині причепа постать.

Він підняв обидві руки, затуляючи очі від світла і водночас обличчя.

— Хто це? — скрикнув він хрипко.

— Це я, — озвалась Бел, ховаючись від нього за світлом.

— Рейчел?

— Це я, тату.