Повернення Рейчел

Глава 46

Ручка вислизнула з пальців Бел, лишивши на сторінці примарну хвилясту лінію.

— О боже, — прошепотів Еш у неї над головою. Десь високо над нею, бо вона знову падала в глибоке провалля, наздоганяючи власне серце.

Це був дідусь.

Хтось таки викрав Рейчел, — про це вона не збрехала, — але то не був незнайомець. То був дідусь. Він викрав її з машини того морозного лютневого вечора шістнадцять років тому, а Бел лишив на задньому сидінні. Зачинив двері, лишив обігрівач увімкнутим, щоб його єдина онука не замерзла після того, як він змусив її маму, свою невістку, зникнути.

У її горлі застряг клубок, колючий і гіркий.

— Це був дідусь, — Бел пробігла поглядом по його імені, написаному власною рукою. Літери відрощували шпичаки, боляче штрикали її в очі. Патрик Прайс. Дідусь. Тіто.

Вона зойкнула, та зойк не зміг вирватися крізь клубок у горлі. Пан Тріпп сказав поліції, що з Бел усе було гаразд, коли він її знайшов, і вона весь час белькотіла йому якісь нісенітниці. А тепер дівчина замислилась: можливо, вона намагалася все йому розповісти? Що саме вона белькотіла? Можливо «ті-то, ті-то»?

— Мені шкода, Бел, — Еш провів рукою по її спині, вигладжуючи сироти.

Одна сльоза якось вислизнула з її пересохлих очей і крапнула на послання Рейчел, що ховалося тут усі ці роки.

— Лісозаготівля Прайсів, — прочитав Еш, заховавши у своєму м’якому голосі ледь чутне запитання.

— Це дідусева лісозаготівля. Закрилася ще до мого народження.

— Де це?

— Тут, у Ґоргемі. От дупа, — Бел роздратовано потерла обличчя скоцюрбленими пальцями, а тоді занурила їх у волосся. — Вона була в Ґоргемі. Весь цей час вона була тут. Я знаю ту червону вантажівку. Там є величезна купа мотлоху, старого обладнання і машин. Колись ми ходили туди взимку, бо там є пагорб, з якого добре з’їжджати на санях. Дідусь завжди кричав на нас із Картер, якщо ми підходили до того сміття. Казав, що там небезпечно і в жодному разі там не можна гратися, — голос Бел задрижав. — А насправді він просто тримав там Рейчел. Вона була так близько, а я й гадки не мала.

Еш міцно заплющив очі, наче не знав, що сказати, наче не існувало слів, якими б можна було заповнити ту жахливу тишу, в якій переписувалися спогади Бел.

— Я й гадки не мала, — повторила Бел уже тихіше, наче луна власного голосу прокотилася в її спорожнілій голові. Вона знову перевела погляд на розгорнутого «Крадія спогадів», що досі лежав на столі. — Я читала цю книжку. Саме цей примірник. — Якимось чином це прозвучало, як страшне зізнання. — Вочевидь, дідусь носив їй їжу, привозив книжки. І цю теж, — Бел провела пучкою по краю сторінки. — Вона читала її в тій червоній вантажівці й лишила там послання. А я читала і не знайшла його.

Я не помітила тих наведених літер, — вона тримала в руках ту саму книжку, яку, може, ще не так давно читала Рейчел. Торкалася дитячими пальчиками маминих відбитків. — Вона була в розпачі. Сподівалася, що хтось знайде її послання. Що тато віддасть комусь книжку. Що хтось знайде повідомлення і врятує її. Вона чекала на це стільки років. Це могла бути я. Це мала бути я. Але я не бачила. Я й гадки не мала.

Еш досі не міг дібрати слів.

«Крадій спогадів» — книжка, на яку Рейчел покладала всі свої надії.

Особлива книжка.

Бел знову підійшла до стелажа.

— Рейчел була тут багато років. Я думаю, це не єдина книжка, яку давав їй дідусь.

Можливо, таких

особливих

тут було багато.

Еш пішов за нею з камерою, знімаючи, як Бел виймає навмання книжку.

«Голодні ігри». Бел розгорнула її на першому розділі й пробігла очима по рядках. Бліді сліди олівця були й тут, вихоплюючи то одну літеру, то іншу.

Допо

на першій сторінці,

п

взята з імені Прим. Бел повернулася до Еша, округливши очі.

— Тут те саме послання.

— Дідько, — Еш поставив камеру на журнальний столик і повернув до них об’єктивом. Сам став коло Бел, зачепивши її плечем, і обвів поглядом ряди корінців.

Вихопив з верхньої полиці книжку в м’якій обкладинці — «Нічний цирк». Розгорнув її й забігав очима по сторінці.

— Допо-можі-ть... Мене зва-ти Рей... —

він затнувся і далі гортав мовчки. — Те саме. Аж до кінця.

Бел залишила «Голодні ігри» і схопила одразу дві інші книжки. «Везіть тіла» і «За зачиненими дверима». Послання було в обох, аж до

викличте поліцію,

і закінчувалися на шістдесят п’ятій сторінці однієї книжки і шістдесят дев’ятій іншої.

Вона кинула їх собі під ноги — вони впали, зашурхотівши сторінками, — і висмикнула ще дві.

Еш тримав цілий стосик книжок, гортаючи верхню.

— Є в цій, — пробурмотів він, кидаючи її на підлогу. — І в цій... — і ще в одній, і в наступній теж. Під ногами в них виростали цілі пагорби з книжок, і вони зашпортувалися об них дорогою до полиць.

«Загублена», «Станція Одинадцять», «Половина, що зникає», «Список запрошених». В усіх одне й те саме.

Допоможіть. Мене звуть Рейчел Прайс.

Переглядаючи якусь нову книжку, Еш зненацька припинив гортати, а тоді повернувся на кілька сторінок назад.

— А оце інакше.

Допоможіть. Мене звуть Рейчел Прайс. Патрик Прайс утримує нас

замість

мене.

— Що? — Бел переступила через безладну купу покинутих книжок, наступивши на одну й погнувши корінець.

Еш показав їй книгу.

— Це стара книга. «Зелена миля» Стівена Кінґа.

Бел втупилась у неї, відшукала ті три літери.

— Нас?

Думаєш, дідусь викрав когось іще?

— Не знаю, — сказав Еш. — Я більше ніде такого не бачив, хоча читав до кінця. Всюди

мене.

Бел вхопила ще оберемок книжок, ретельно визбируючи наведені літери в пошуках відмінностей. «Опівнічна бібліотека», «Маленьке життя», «Шістка воронів», «Гра престолів».

— Тут є й нові книжки, — Бел пожбурила «Світанок Малібу», додаючи його до пагорбів і видолинків книжкового пейзажу на підлозі. Полиці перед ними поступово порожніли.

Еш кивнув і підняв у руці ще одну книжку, показуючи Бел титульну сторінку.

— Оця надрукована минулого року. У січні 2023 року.

Бел потягнулася ще по одну книжку, але спинилася, ховаючи пальці в рукав. Що ще вони сподіваються знайти?

— Тож вона була тут весь цей час? — сказала Бел розсотаним голосом, згубивши його половину, і окинула поглядом руйновисько. Якась купка книжок на полиці завалилася без підтримки, наче теж хотіла впасти й розбитися на смерть, як решта. Той гуркіт повернув Бел до тями. Вона простягнула руку, щоб зупинити Еша, і поклала долоню йому на груди.