Страница 116 из 154
Бел прогортала перший розділ, тоді наступний, пробігала по сторінках такими сухими очима, що їй здавалося, начебто було чутно, як вони шурхотять в очницях.
Дійшовши до сотої сторінки, вона почала рухатися швидше, прогортуючи сторінки так квапливо, що вони віяли їй в обличчя. Глипала на кожну рівно секунду, і, врешті-решт, дійшла до подяк.
— Нічого. — Спантеличення хутко поступилося місцем розпачу і внутрішній порожнечі. — Я думала...
— Що?
— Я думала, тут буде якесь послання, абощо... Не знаю. — У вітальні було так сухо й спекотно, що її розпач спалахнув сам собою, розгорівшись у гнів. Бел з ляскотом згорнула книжку. — Це мало бути воно, — вона розтулила рот, видихаючи останні крихти надії.
Еш потягнувся до неї вільною рукою, заклав пасмо волосся їй за вухо.
— Прогляньмо її ще раз, — сказав він м’яко. — Повільно. Ти могла щось пропустити.
Бел вдихнула, втягуючи ту останню надію назад.
Знову розгорнула книжку на першому розділі, затримала погляд на першій сторінці.
Еш підступив ближче до неї, по черзі глипаючи на книжку то своїми очима, то оком камери. Тепер Бел не просто дивилася, а читала. Голос у її голові вимовив перше речення тією ж інтонацією, з тими ж акцентами й паузами, які робив дідусь.
— Чекай-но, — сказав Еш зненацька, явно помітивши щось у видошукачі. Збільшив зображення. Але Бел не треба було чекати, бо вона теж це помітила, дочитавши друге речення до кінця й зачепившись поглядом за дещо дивне.
У
нього не було минулого — лише теперішнє і прийдешнє.
— Оця
д
, — Бел торкнулась її пучкою. — Вона жирніша за інші. Наче хтось її навів, — дівчина порухала книжку на світлі, і літера зблиснула, наче наведена олівцем. Трохи темніша й товстіша за інші, та все ж недостатньо відмінна для того, щоб привернути до себе увагу.
— Майже непомітно, — промовив Еш замислено, — але видно. Так, схоже, хтось навів її олівцем. Якщо це, звісно, не друкарська помилка.
— Ні, глянь, — Бел показала на останній рядок на сторінці.
Але я тебе зовсім не пам'ятаю.
— Тепер
о
в
зовсім, —
ледь вимовила вона. Язик не слухався, мозок гудів, штовхаючи її на наступну сторінку. Бел примружилась. Тут теж були обведені літери. Тепер, коли вона знала, що шукає, це було простіше, та все ж літери ховалися у словах тихенько, бліді й непомітні для когось, хто не знає, що це
дуже особлива книжка.
— Тут і справді є якесь послання!
Бел рвонула до журнального столика, пригорнувши книжку до грудей. Поклала її на стіл, перегорнула наступну сторінку.
— Мені треба папір і ручка, — вона заклацала пальцями, притьмом озираючись по вітальні. Її погляд вихопив щось біле — папірець біля телевізора, де тато величезними літерами написав пароль від вайфаю. Згодиться. Бел вхопила папірець і перевернула його на чистий бік.
— Ручка, ручка, ручка, — знову заметушилася вона. — Йордане, де ти можеш тримати довбану ручку?!
Ручку вона знайшла на кухні, біля мікрохвильовки. Рвонула назад і впала навколішки перед розгорнутою книжкою. Еш бовванів над нею з камерою, поклавши одну руку їй на плече, щоб заспокоїти й нагадати, що він поруч. Еш піде, бо ніколи не збирався залишатися, але зараз він тут, а це щось означає.
д
о
Бел записала ці літери в куточку папірця, а тоді перевела погляд на книжку.
Це було справжнє пекло.
Дописала
п.
Він нашорошився.
Тоді
о.
Тоді
м.
Бел працювала далі.
допоможіть
Зрозуміла, що вийде, ще до того, як дописала слово, та все ж сумлінно визбирала всі літери й підняла круглі очі на Еша. Її серце так гупало в грудях, що вона б не здивувалася, якби хлопець теж його чув.
— Продовжуй, — сказав він, прокашлявшись.
Бел так і зробила.
Знайшла
м, е
і
н
на наступній сторінці.
Перегорнула далі, креслячи рядки пальцем, полюючи на обведені літери.
е з в у
Наступна сторінка. Ручка не встигала за її очима.
т ь р е й
Наступна.
ч е л
— Допоможіть. Мене звуть Рейчел, —
прочитав Еш уголос, розділяючи суцільну низку літер на слова. Попри задуху Бел зненацька овіяло холодом. Горло стиснулося, здушивши серце, яке забуло, де має бути.
Послання від Рейчел.
Але це ще не все.
Бел перегорнула на другий розділ.
Він не бачив нічого за пагорбом. п р а
Вона далі гортала сторінки. Її розум заклякнув і спорожнів, чіпляючись за літери й не розуміючи їхнього сенсу. Вона читала послання з минулого, яке Рейчел хотіла сховати від її очей. Бел гортала сторінки, висмикуючи з них літери и нанизуючи на нитку, рядок за рядком, не відволікаючись на розуміння тієї мішанини. Вона бачила тільки літери — тепер її натреноване око вихоплювало їх легко і швидко.
Аж до шістдесят другої сторінки. Опісля не було нічого Бел ретельно перевірила. Далі книжка була чиста — більше жодної позначки олівцем. Дівчина записала останню
ю,
заховану в слові
смертю,
видихнула і, нарешті, закліпала, вириваючи себе з того трансу. Еш втупився примруженими очима в рядки збитих докупи літер, але Бел знала, що мусить прочитати послання першою.
Вона знову взяла зі столу ручку й пришпилила нею папірець, одразу під останнім рядком, а тоді почала групувати літери у слова, розтинаючи вервечку букв на слова. Записала розшифроване послання внизу.