Повернення Рейчел

Глава 45

Дідусева вулиця. Колеса шурхотіли та хрускотіли по нерівній дорозі, наче хтось пошепки підганяв Бел уперед.

Жодного тобі вуличного ліхтаря — тільки місяць, що зависнув над темними горами. Але їй було цього достатньо. Перед будинком вона розгледіла темну постать. Упізнала вигин Ешевих плечей, ніяковий помах руки.

Він приїхав сюди автівкою, яку орендував Ремзі, і лише завдяки цьому випередив її, бо Бел гнала щодуху.

Тепер вона загальмувала й зіскочила з велосипеда, кинувши його на траву.

— Гей, — Еш помахав їй ще раз, наче перший не рахувався.

Бел підійшла достатньо близько для того, щоб він припинив бути темним силуетом, і розгледіла камеру, що спочивала на згині його ліктя.

— Пробач, — сказала вона. У грудях тиснуло, серце здавило, та принаймні воно було на місці — Бел усе ж не згубила його назавжди. — Я сказала те, чого насправді не думаю. Я просто намагалася... Це була помилка.

Еш спіймав її погляд. На його обличчі сяйнула посмішка.

— Ого. Бел Прайс просить пробачення. Шкода, що камера вимкнена. Тепер ніхто мені не повірить.

Бел видихнула, ховаючи в тому подиху слабкий сміх. Здолала решту відстані між ними й легенько штурхнула його в плече.

— Я знав, — Ешів подих війнув їй в обличчя, і те тепло лишилося гріти її щоки. — І ти мені пробач. Я не мав казати всього того про

ближче.

Я не мав на увазі твого тата, просто...

— Ні, — перебила його Бел. — Ти мав рацію. Відповідь ближче, ніж здається. Це не Філліп Алвес. Моя мама сама зізналася. Весь час повторює, що не може сказати правди, що не хоче вчиняти так зі мною. Але я знаю, де шукати відповідь. Я думаю, вона... — Бел затнулася, силкуючись дібрати правильні слова, а тоді знайти в собі сили їх вимовити.

— Бел? — промовив Еш м’яко, допомагаючи їй перетнути цю межу.

— Схоже, що всі ниточки ведуть до мого тата, так чи інакше, — Бел замовкла на мить. — Я вже не певна, що він той, ким я його вважала. Схоже, всі вже це зрозуміли, а до мене дійшло з величезною затримкою.

Еш прикусив губу, глянув на будинок.

— Тоді що ми тут робимо?

— Відповідь десь тут. Треба знайти те, що шукала Рейчел. Це має привести нас до правди. Саме тому вона шукала цю річ. Вона не хоче, щоб хтось дізнався правду.

— Але ми не знаємо, що саме вона...

— Я знаю, що вона шукала, — перебила його Бел, також глипаючи на темний будинок. Один із трьох, які вона звала домом. Частина її історії, частина історії Прайсів. Але навіть будинки щось від неї приховували. — Ми дивувалися з того, як Рейчел помітила нашу камеру, просто проходячи повз. Але це не наша провина — ми добре її заховали. Рейчел знайшла її, бо ми поставили саме там, де вона зібралася шукати. Їй були потрібні книжкові полиці, Еше.

Він примружив очі, наче це водночас мало багато сенсу і жодного.

— Це книжка, — спробувала пояснити Бел, показати йому всі ті клаптики, які інтуїція склала докупи. — «Крадій спогадів». Дідусь читав її мені, коли я була малою. Завжди казав, що це

дуже особлива книга.

Так і казав:

«Дуже особлива».

За кілька днів після повернення Рейчел я спіймала її у своїй кімнаті. У мене теж є ця книга, і Рейчел саме її гортала. Сказала, що це одна з її найулюбленіших книг, проте її видали вже після маминого зникнення. Рейчел ще питала мене дещо дивне: чи хтось дав мені цю книжку. Тоді це не мало жодного сенсу, але зараз... Я впевнена, що вона мала на увазі дідуся. А сьогодні Рейчел подарувала йому на день народження новий примірник, наче це було якесь послання від неї, хай навіть він його не зрозуміє. Саме тому вона хотіла ненадовго забрати дідуся та Йордана з будинку, і одразу кинулась до полиць. Їй потрібен саме той примірник «Крадія спогадів».

Еш слухав її і кивав, складаючи отримані частинки.

— Але навіщо?

— От ми і з’ясуємо.

Бел рвонула до сходів, вхопила фарфорову жабу за холодну голову і підняла.

— Увімкни камеру. Я думаю, зараз ми нарешті розгадаємо цю таємницю.

Ніхто не чекав цього так довго, як Бел, — вона чекала все своє життя.

— А де Йордан і дідусь? — За спиною в Бел пискнула, вмикаючись, Ешева камера.

— Вони в мене вдома, — Бел видлубала з землі ключ. — З Рейчел.

Бел піднялася по сходах, і гупання кроків звучало тривожно й доленосно, відлунюючи в грудях. Бел відімкнула двері й прочинила їх.

Задуха вдарила в обличчя, висушуючи й без того подразнені очі та горло, силкуючись прогнати з будинку. Але Бел прорвалася крізь неї, тягнучи Еша за собою і торуючи собі шлях у густому від жару повітрі.

Еш зачинив за ними двері, і Бел увімкнула світло в коридорі, озирнувшись на камеру. Тепер вони записували не для того, щоб викрити Рейчел. Тепер вони сподівалися зафіксувати правду, перетворити відповідь на доказ, який у неї не забере більше ніхто — навіть власна пам’ять, як це було, коли Рейчел тільки-но зникла. Бо колись Бел знала відповідь і втратила її. Вона була надто маленька, щоб зрозуміти і розказати.

Бел зайшла у вітальню, де було ще сухіше й спекотніше. Ця кімната бачила десятки років і кілька поколінь Прайсів. Еш ішов за нею назирці. Увімкнув світло.

— Готова? — запитав він. Обоє не зводили очей із дерев’яного стелажа.

Нарешті вона могла сказати «так».

Ноги понесли її до стелажа. Вони з Ешем спинилася перед захаращеними полицями, де горизонтально й вертикально тіснилися книжки. Бел не бачила жодної логіки й ладу в тому пістрявому морі.

Її погляд метався туди й сюди, вгору і вниз, сподіваючись вихопити знайомий зелений корінець.

Серце підскочило в грудях, і Бел тихенько зойкнула.

Ось він. «Крадій спогадів» Одрі Гарт. Друга полиця зверху, на рівні її очей. Усього за кілька дюймів від того місця, куди вони втулили камеру.

Вона простягнула руку до книжки. Підчепила вказівним пальцем корінець, і від того доторку її тілом прокотилася хвиля тремкого холоду, наче книжка була крижана. Бел потягла на себе — і корінець вистромився з шеренги інших. А коли повністю витягнула книжку, її сусідки попадали, спираючись одна на одну, щоб заповнити прогалину.

Вона втупилася поглядом у видання і розгорнула його на форзаці. Тоді титул, перший розділ, перший рядок першої сторінки історії про чоловіка у вигаданому світі, якого прокляли, позбавивши права на власні спогади, тому він почав виймати чужі з розітнутих голів інших людей.

— Яке страхіття, — прокоментував Еш, зазираючи через плече.