Повернення Рейчел

— Дякую, люблю тебе, — Бел збігла донизу, але пішла не на кухню, а у вітальню. Підійшла до дивана, де Йордан поклав спаковану для дідуся сумку і почала копирсатися в ній. Прокладки для нетримання сечі та вологі серветки. Запасний одяг. Кілька пляшечок із пігулками. Бел вийняла одну: знеболювальні. Ні, не ці. Знайшла ще одну помаранчеву пляшечку й примружилась, силкуючись прочитати дрібнесенькі літери на наклейці. «По 1 таблетці після їжі», — було написано там. Саме те, що треба.

Бел заховала пляшечку в рукав тренованим рухом. Не для клубка в животі, а мати нагоду піти до дідуся додому, не привернувши увагу Рейчел.

Пазл склався, коли дідусь доїв свій шмат торта й відсунув тарілку.

Бел чекала, подумки підштовхуючи Йордана діяти швидше, ще раз стати несвідомим спільником у її планах. Але цього разу вона не помилиться.

— Якісь ви всі сьогодні мовчазні, — зауважила Шеррі, але це не допомогло побороти тишу — лише прогнало її на кілька секунд.

Йордан нарешті підвівся, перепросивши й залишивши свою тарілку з двома шматками торта, — по одному з кожного, щоб нікого не образити, — і пішов у вітальню.

Його не було аж цілу хвилину.

— Перепрошую, — сказав він зрештою, ставши на порозі. — Не можу знайти Патрикові пігулки для травлення. Певно, забув удома. Я відбіжу на хвилину, принесу їх.

Бел була напоготові. Вона скочила на ноги.

— Нічого страшного, Йордане. Я принесу. Ви ще не з’їли торт.

— О, ні, — всміхнувся Йордан, підносячи руки. — Це моя робота. Не знаю, як я міг їх забути.

— Серйозно, я не проти, — наполягла Бел, тиснучи на нього поглядом. — Лишайтесь із дідусем. Я однаково хотіла подихати свіжим повітрям. Якось тут парко.

Йордан стиснув губи. Він здогадався?

— Що ж, якщо ти справді хочеш?

Бел кивнула.

— Мені не важко.

Рейчел відсунулася на стільці.

— Бел, ти не вмієш кермувати. Може, я...

— Я візьму велосипед, — перебила її Бел. Якщо Рейчел дістанеться до будинку першою, вона може так ніколи й не знайти того, що шукає, і втратити свій шанс дізнатися правду. Бо Рейчел не хоче, щоб вона її знала. — Це займе хвилин двадцять, не більше. Де вони мають бути, Йордане?

— У шафці над кавоваркою, — Йордан сів на місце.

А от і ні, Йордане, вони в кишені Бел, даруй.

— Я хутко, — сказала Бел, не даючи Рейчел шансу знову їй заперечити.

Рейчел дивилася їй вслід якось дивно. І Картер теж.

Бел помахала, залишивши їх сидіти в тиші, і попрямувала до дверей.

Зачинила їх за собою. Прохолодний вечірній вітерець підхопив її волосся й кинув на обличчя, щипаючи подразнені очі.

Бел зайшла в гараж. Еш більше не чекав її там, проте старий велосипед був на місці — замалий для неї, але згодиться. Бел викотила його в ніч і закинула на нього ногу.

Вийняла телефон із кишені й піднесла до обличчя, щоб розблокувати. Не вдалося — можливо, через темряву, або ж тому, що вона змінилася. Бел розблокувала його паролем і розгорнула переписку з Ешем.

«Я помилялася, пробач мені», — написала Бел і надіслала. Вона ніколи не просила пробачення, бо ще ніколи не хотіла повернути когось, кого сама відштовхнула. Тоді ще одне. «Я знаю, як з’ясувати правду. Ти мені потрібен. Приїжджай до дідусевого будинку. Візьми з собою камеру. Це воно».

Бел відштовхнулася й поїхала, ковзнувши осяяною місяцем вулицею. Нарешті на правильному шляху.

Вітер дмухав у її вухах, наче теж це знав.

Сьогодні це нарешті скінчиться.