Повернення Рейчел

Глава 44

Бел відсунула стілець — його ніжки вискнули об плитку, роздерши кімнату надвоє. Дідусь затулив вуха руками.

— Усе гаразд, Бел? — запитала Рейчел. Цікаво, вона розуміє? Бачить, якої рани завдали Бел?

— Піду вип’ю води.

Але Бел не пішла туди, де стояли склянки. Натомість відкрила тумбочку, де вони тримали зайві чашки, якими майже не користувалися. Вона діяла механічно, підкоряючись інтуїції й дослухаючись до клубка в животі. Шеррі вже почала говорити про себе, повертаючи собі контроль, поки Бел ховалася за дверцятами тумбочки.

Її рука обмацувала хиткі стоси квітчастих і візерунчастих горнят, вишукуючи бажане. Татове улюблене. Те, яке він викинув, бо його розбила Бел або Рейчел. Бел не пригадувала такого, але попросила пробачення про всяк випадок.

Чашка ховалася в тінях у глибині тумбочки. Широко усміхнене обличчя Санти з потрісканою шкірою. На горнятку не було ні щербинки. Бел покліпала, щоб упевнитись.

Вона повірила в це, бо так сказав їй тато. Зовсім як в історії з «Тако Белл». І з усім іншим. Як із незамкненими сміттєвими баками в сезон чорних ведмедів. Як із відчиненими на ніч вікнами. Як із кранами, які Бел точно закручувала.

Бел розсипалася, розбираючи й перебираючи всі свої спогади. Усі, в які тато напустив туману, намагаючись змінити. Бел розплітала їх один за одним, повертаючись на роки в минуле, відрізаючи себе від нього нитка за ниткою, відділяючи правду від того, що здавалося правдою тільки тому, що так сказав їй тато.

Отак розібравши, Бел знову склала себе, тепер по-новому. Випросталася й витягнулася в новому тілі, тримаючи чашку за вушко.

Зі слів тата, з Рейчел було те саме. Вхідні двері, залишені відчиненими взимку. Підгоріла в духовці їжа. Раніше це жахало Бел, і їй не хотілося мати нічого спільного з привидом матері, зовсім не хотілося бути на неї схожою. Але тепер Бел усвідомила, що з моменту зникнення тата в домі не сталося нічого такою — жодного разу. Бо насправді це була не їхня з Рейчел спільна риса — це з самого початку був тато. Тато брехав їм обом, змушуючи сумніватися у власній пам’яті, щоб вони більше покладалися на нього. А Бел аж занадто покладалася на нього, аж занадто потребувала його голосу в голові, бо без нього не почувалася собою.

Трясця.

Коли Бел бачила тата востаннє, він сказав їй, що нею маніпулюють. А насправді маніпуляції ховалися значно ближче.

Бел відчинила тумбочку зі сміттєвими відрами й кинула чашку з Сантою туди, де вона й мала бути.

Цього разу навіть не спробувала вигадати якесь виправдання, а просто вийшла з кухні, дивлячись перед собою, знаючи, куди піде і що зробить.

Нагору по сходах, у свою кімнату.

Її батьки — брехуни. Рейчел не була тією, кого з себе вдавала. Але й тато теж.

Бел згадала ще дещо. Філліп Алвес сказав у її голові: «А навіщо їй щось із ним робити, якщо він не робив нічого з нею?».

Бел знала, куди йде. Інтуїція її вела.

До книжкових полиць на стіні.

До такого знайомого зеленого корінця серед книжок.

Бел висмикнула власний примірник «Крадія спогадів» і погортала сторінки, хоча ще не знала, що саме шукає. Розуміла лише, що це щось важливе. Що це підказка від Рейчел, яку вона помітила лише зараз.

Бел розгорнула книжку на початку, де була інформація про автора та видавця.

Знайшла бажане посеред сторінки.

Уперше видано в паперовій та електронній формі в березні 2008 р.

Бел провела пальцем по даті.

Березень 2008 року. За місяць після зникнення Рейчел.

Рейчел сказала, що це одна з її найулюбленіших книжок, та вона ніяк не змогла б прочитати її до зникнення. Вона говорила, що той чоловік не приносив їй книжок у підвал, а тепер Бел знала ще й те, що ні чоловіка, ні підвалу взагалі не існувало.

І ще одне, ще одна зачіпка. Але цієї не знайдеш у книзі, яку Бел тримала в руках, як і в тій, яку Рейчел щойно подарувала дідусеві. Ні, шукати треба в книжці, яка була в дідуся вдома. «Її тобі хтось дав чи...»

Тепер Бел знала, що робити куди йти, щоб нарешті розгадати таємницю Рейчел Прайс. Та перш ніж стане на цей шлях, вона мусить бути готовою до правди, хай якою б та не була. Прийняти той факт, що всі зачіпки, пов’язані зі зникненням та поверненням Рейчел, чомусь ведуть до тата — це усвідомлення вже тяжіло в її животі десь поруч із клубком. Доведеться повернутися до підказок, які вона так вперто відкидала, обмінюючи на будь-які інші, ховаючись від них, чіпляючись за алібі, як за відповідь на всі сумніви й запитання, — навіть на власні. Доведеться згадати, що казала бабуся Сьюзен. Пан Тріпп. Філліп Алвес. Згадати про замок на дверях Рейчел, який після зникнення тата став не потрібен.

Бел поставила книжку на місце, а тоді ковзнула поглядом по світлині в рамці на підвіконні. Дванадцятий день народження. «Країна казок». Усміхнений тато обіймає її. Бел підняла фото й задивилася в татові очі.

Ким насправді був цей чоловік, здатний залишити свою доньку саму в машині на три години, мокру від сліз і сечі, впевнену в тому, що її знову покинули на задньому сидінні, і тепер вона сама в усьому світі? Бел більше не могла бути на його боці, бо насправді він ніколи не був на її.

Вона поклала фото на місце, світлиною донизу, змушуючи тата і ту сумну, самотню дівчинку зникнути.

Бел прийняла це. Вона була готова. Вона знала, що має зробити.

Тож вискочила зі своєї кімнати й побігла до сходів.

Але там уже хтось ішов.

Картер саме підіймалася на другий поверх.

— Привіт, — промовила вона тихо, заступаючи Бел шлях.

— І тобі привіт, — Бел спустилася на три сходинки, зупиняючись прямо перед нею.

— Ти як? — Картер глянула на неї очима, мерехтливими у світлі настінних світильників.

— Добре. А ти?

Картер розтулила рота і якусь мить так і тримала. А тоді: — Можна з тобою поговорити? Це важливо, — додала вона, помітивши вираз Бел.

Бел відчувала, що з Картер щось не так, хай як та намагається це приховати. Вона знала її краще, ніж себе, бо, як виявилося, себе знала поганенько.

— Ти завжди можеш зі мною поговорити, — сказала Бел. — Але не просто зараз, вибач. Я мушу дещо зробити. Прикриєш мене? Це важливо.

Картер видихнула. Не зітхання — щось глибше.

— Гаразд, — сказала вона здушено, прибираючи руку з поручня, щоб пропустити Бел. — Прикрию.