Повернення Рейчел

Свідомість Бел зачепилася за ці слова. Вона зненацька пригадала, як Рейчел нишпорила в її кімнаті, гортаючи її примірник цієї самої книжки. Тоді Бел спіймала матір на гарячому. Рейчел пояснила, що це одна з її найулюбленіших книжок, і Бел не хотілося визнавати, що вона теж любить «Крадія спогадів». Рейчел поцікавилась, хто дав їй цю книжку, що, як подумати, було дивним запитанням. Але в ті перші дні все в Рейчел здавалося дивним. Бел розповіла, що дідусь читав їй цю книжку, коли вона була малою, і що кілька років тому вона придбала собі примірник. Тож Рейчел уже тоді знала, що в дідуся була ця книга — Бел сама про це розповіла. Може, вона забула?

— Це чудовий подарунок, правда, Патрику? — сказав Йордан. — Почитаю вам удома, якщо захочете.

Книга вислизнула з дідусевих рук, наче він уже забув про її існування. Він зиркнув на Йордана, тоді на Джеффа.

— Чарлі? — запитав він тремким, майже обвинувальним тоном.

— Чарлі тут немає, тату, — засовався на стільці Джефф. — Пригадуєш? Чарлі поїхав ненадовго. Скоро повернеться.

Татова обручка обпікала шкіру, пропаливши діру в кишені Бел. Її таємниця, але також і тягар. Усвідомлення того, що тато може ніколи не повернутися. Чорна діра на місці її серця.

— Думаєте, він повернеться? — обернулася Бел до Джеффа, водночас спостерігаючи за реакцією Рейчел.

Їі очі лишилися порожніми.

— Авжеж, повернеться, — Джефф округлив очі з широкими зіницями — від пива чи від загальної уваги? — Адже на ньому все тут тримається, і так було завжди.

Його можна було навіть назвати серцем їхньої родини, тож Ремзі помилявся. Це була не Бел, а тато. Хіба ж ні?

— Просто, знаєте, — провадив Джефф, — після повернення Рейчел... даруй, що кажу таке, Рейчел... йому явно було непросто. Знову вся ця увага... Я думаю, йому просто потрібна була перерва.

— В Канаді? Без документів? — тиснула Бел, зиркаючи то на нього, то на Рейчел.

— Ну, якщо копи вважають, що він у Канаді, я не візьмуся з ними сперечатися. — Джефф уже допивав своє друге пиво. — Та й чи варто насправді дивуватися? Чарлі буває непередбачуваним. Іноді доводив мене до сказу. Ви знали, що в двадцять він якось поїхав до Коста-Рики, нікого не попередивши, і не виходив на зв'язок шість тижнів? Узяв і покинув свою роботу на лісозаготівлі, коли там уже й так було сутужно. Оце тато тоді лютував, — Джефф кивнув на дідуся. — Та й тобі, Рейчел, він освідчився... за три місяці знайомства, здається?

Рейчел кивнула, нітрохи не змінившись на обличчі.

— Я просто кажу, що Чарлі іноді вибрикує, особливо коли йдеться про почуття. Такий уже в нього захисний механізм. Пригадуєте ту жінку з «Тако Белл», з якою він познайомився за кілька тижнів після того, як його покинула Еллен? На перший погляд, це здається нехарактерним для нього, але, якщо подумати, він завжди так робить, коли йому боляче. Отак само і з Рейчел. Це була дуже емоційна, суперечлива ситуація. Я думаю, він повернеться на вихідних. Якраз буде два тижні. От побачите, скоро знову зберемося на святкування, — він підняв у руці пляшку пива.

Бел не підняла склянку у відповідь. У її голові крутилися слова, щойно сказані Джеффом.

— Яка ще жінка з «Тако Белл»?

Джефф зненацька розчервонівся й поставив пляшку на стіл із глухим «гуп».

— Не думаю, що ти хочеш про це почути, Бел.

— Я хочу. — Не просто хоче — мусить почути. Клубок вимагав цього, голодно вертівся в її майже порожньому шлунку. — Що за жінка з «Тако Белл»?

— Я не...

— Дядьку Джеффе, — Бел ощирила зуби.

Джефф ніяково провів рукою у волоссі.

— Ну, просто він поїхав у «Тако Белл». У Норт-Конвей, здається. Як я й кажу, це було за кілька тижнів після того, як від нього пішла Еллен. Він розговорився з жінкою в черзі і... вибач, Рейчел... поїхав із нею в мотель поблизу. Ну, ви розумієте.

Бел розуміла. Але там було щось іще, щось важливіше — просто вона цього ще не знайшла. Це підказувало їй серце, тривожно гупаючи в грудях. «Тако Белл», Норт-Конвей, два тижні після того, як татова дівчина Еллен пішла від нього, бо її відштовхнула Бел. Стривайте. Ось воно. «Країна казок», дванадцятий день народження Бел. Та світлина з татом. Дорогою додому вони заїхали в «Тако Белл», і...

Клубок смикнувся, лишаючи в її животі діру, наче від ножа, з якої миттю порснула кров.

Тато брехав їй.

Весь цей час.

Бел казала, що її лишили на три години — вдосталь часу для того, щоб обпісятися двічі, хлипаючи на задньому сидінні так, наче настав кінець світу, бо насправді так і було. Але тато запевняв, що пішов на п’ятнадцять хвилин, не більше, а вона все це собі вигадала. Бел повірила йому, переписала спогади у своїй голові, перетворивши їх на кумедну дитячу історію.

До горла Бел підступила нудота, і серце попхалося туди ж.

Бо насправді в тій історії не було нічого смішного. Це було саме те, чого так боялася Бел, і тато мав це знати. Після Рейчел, після Філліпа Алвеса. Заднє сидіння було поганим місцем, де ставалося щось погане.

Джефф і гадки не мав, що щойно накоїв.

Тато збрехав Бел, зрадив її. Покинув на задньому сидінні машини на кілька годин, пішовши з жінкою з «Тако Белл», і зняв кірку з рани, яка більше ніколи не загоїться.

І якщо він збрехав їй про це, то про що ще міг?